Руданський - Приказки, Руданський

бо­ятись?

Але од­на мо­ло­ди­ця -

Ні, та­ки хо­ва­тись…

Ставить діти на припічку,

Каже їм ка­за­ти,

Що ма­тері не­ма вдо­ма,

На яр­мар­ку ма­ти.

Сама жи­во під пос­те­лю,

Ноги підги­нає.

Аж при­хо­дить і ба­тюш­ка,

«В Ор­дані» співає.

І співає, ок­роп­ляє

Образи й по­ро­ги,

Далі сте­лю і пос­те­лю -

Та й заг­ля­нув но­ги.

По «Ордані» дає дітям

Хреста цілу­ва­ти

Та й пи­тає, мов не знає:

«А де ж ва­ша ма­ти!»

«Пішла ма­ти на яр­ма­рок!

Нема вдо­ма ма­ми!..» -

Запищали малі діти

Різно го­ло­са­ми.

«То скажіть же своїй мамі, -

Й по­ка­зав ру­кою, -

Нехай бе­ре на яр­ма­рок

І но­ги з со­бою».

ПІП НА ЯРМАРКУ

Шиє собі по яр­мар­ку

Молодчина жва­вий,

Підглядає, що в ба­тюш­ки

Гроші у ха­ляві.

Та і гроші ж то хо­роші -

Самії ду­ка­ти.

«Будь що бу­де, - про­мов­ляє, -

А тре­ба діста­ти…»

Сюда-туда по­вер­нув­ся -

Вже й ви­ду­мав шту­ку,

Підступає до ба­тюш­ки -

Цмок йо­го у ру­ку.

«Батюшечко,- став ка­за­ти,-

Вчиніть мою во­лю!..

Потрудіться на ча­со­чок

До кра­му зо мною.

Я - най бо­гу не­ви­мов­но -

Ризи ви­би­раю,

Та сам ба­чу, що ні міри,

Ні пут­тя не знаю…»

Пішов ба­тюш­ка до кра­му,

Ризи ви­би­рає;

Вибрав самі що­най­кращі,

На се­бе вби­рає.

А той присів ко­ло нього,

Ніби поп­рав­ляє,

А тут тілько від ка­лит­ки

Ремінці зби­рає.

Шарп ка­лит­ку - та у но­ги…

Піп до нього хо­че,

А ку­пець йо­го за ри­зи:

«Пагади, па­нот­че!»

Заким отець по­вер­нув­ся,

З се­бе ри­зи ски­нув -

Молодчина з йо­го грішми

Десь, як вітер, зги­нув.

ЧОРТ

Приглянувся ксьондз-доб­родій

До чу­жої жінки.

Що день бо­жий по­си­лає

Фіги та род­зин­ки…

Посилає, все пи­тає,

Коли зго­да бу­де.

Коли її чо­ловіка

Удома не бу­де…

Але жінка не [з] тих жінок:

Подарунки бра­ла,

А ксьондзові усе-та­ки

Слова не да­ва­ла…

Далі ви­дить - тре­ба да­ти,

Нічого ро­би­ти!

Тілько собі за­миш­ляє

Ксьондза підго­ли­ти…

Каже му­жу. Муж нав­мис­не

Зрання виїжджає,

А во­на тут пов­ну скри­ню

Сажі на­си­пає…

Насипала, за­чи­ни­ла,

В печі роз­па­ли­ла

Та ніби­то на ве­че­рю

Ксьондза зап­ро­си­ла,

Ксьондз при­хо­дить, габіт з се­бе!..

Жарти по­чи­нає…

Помаленьку-помаленьку -

Ба вже й обіймає…

Помаленьку-помаленьку -

Ба вже і за діло…

Аж тут рап­том ко­ло ха­ти

Щось за­гур­котіло!..

«Ах, не­щас­тя! - жінка ка­же,-

Кінець мо­го віка!

Чи ж не ли­хе при­та­щи­ло

Мого чо­ловіка!

Іскидайте жи­во шмат­тя,

Голі роз­би­рай­тесь,

Та от скри­ня ко­ло ла­ви,

У скри­ню хо­вай­тесь!..»

Ксьондз ски­дає, й по­ма­гав

Сама гос­по­ди­ня,

І в ми­нуті з го­лим ксьондзом

Зачинилась скри­ня.

Входить в ха­ту і гос­по­дар,

Нібито не знає;

Стелиться собі на скрині

Та й спа­ти ля­гає…

Лежить собі на тій скрині

Та й по­чав ка­за­ти:

«А що, жінко, завт­ра, - ка­же, -

Тра скри­ню про­да­ти.

Коло нас тут не­да­ле­ко

Торговиця бу­де.

Повезу її до ли­ха,

Може, куп­лять лю­ди!»

«Нащо тобі про­да­ва­ти? -

Каже мо­ло­ди­ця.-

Нехай собі бу­де вдо­ма,

Може, при­го­диться!»

«Пригодиться-пригодиться…

А знаєш мов­ча­ти?

Та ж не твоя, моя скри­ня!

Я хо­чу про­да­ти!»

І обоє гос­по­дарі

Разом за­мов­ча­ли;

Замовчали, по­ми­ри­лись

Та й по­за­си­па­ли…

Устав ра­но пан гос­по­дар,

Коні зап­ря­гає,

Вивалює на віз скри­ню,

Коні по­га­няє.

Їде собі на яр­ма­рок

Скриню про­да­ва­ти…

Але їде й пан з жо­ною

До костьолу, зна­ти…

Оглядає та й пи­тає:

«Що ве­зеш, Іва­не?»

«Везу скри­ню, - Іван ка­же, -

В скрині чор­та, па­не!»

А тут пані обер­ну­лась

Та й па­нові ка­же:

«Рорros, dusz­ko, te­go chlo­ра,

Niechaj on po­ka­ze» [6]

«А який то чорт у те­бе?

Покажи, Іва­не!»

«Дайте хіба рублів ко­пу,

То по­ка­жу, па­не!»

Вилічив пан йо­му гроші,

Іван ізлізає,

Кладе гроші у ки­ше­ню,

Скриню відми­кає.

Як вис­ко­чить ксьондз із сажі!.

Боже, твоя во­ле!

Світу бо­жо­го не ба­чить,

Біжить че­рез по­ле!..

А тут пані у до­лоні:

«Аch, mo­je ser­dusz­ко!

Рораtrzaj sie, po­patr­zaj sіe!

Jeszcze j sa­mi­ec, dusz­ко!» [7]

ЩО КОГО БОЛИТЬ

Плачуть діти ко­ло тіла!

«Мати ж на­ша, ма­ти!

А хто ж те­пер нас без те­бе

Буде го­ду­ва­ти?

Хто нас бу­де го­лу­би­ти,

Доглядати вдо­ма?»

Мужик стоїть, підіпер­ся,

Хлипає, сіро­ма!..

«З ким же тат­ко бу­дуть спа­ти?..»

Він аж по­хи­лив­ся:

«Але ж, але ж, мої дітки!..» -

І слізьми за­лив­ся…

ТОЙ, ЩО НАД НАМИ

Стоїть ко­зак ко­ло груші

Дівку підмов­ляє.

А дівчи­на, як ка­ли­на,

Полум’ям па­лає.

Зчервоніло пов­не лич­ко,

Відскочили гру­ди…

Отак да­ла б, та боїться,

Що то послі бу­де.

«А що, - ка­же, - як я бу­ду

Дитиноньку ма­ти?

Хто при­гор­не си­ро­ти­ну,

Буде дог­ля­да­ти?»

Козак жва­во обіймає

Дівчину ру­ка­ми.

«Не жу­рись, дівчи­но, - ка­же, -

А той, що над на­ми!..»

А із груші ста­рий батько:

«О бісо­ва ма­ти!..

То ви бу­де­те ро­би­ти,

А я го­ду­ва­ти?!»

Як по­чу­ли мо­ло­дя­та -

Та від батька в но­ги:

Дівча в ха­ту з пе­ре­ля­ку,

Козак - за по­ро­ги…

18 ап­ре­ля

САМА УЧИТЬ

Біжить дівка; в ру­ках кур­ка,

Сито під пах­вою.

Аж ди­виться - спо­чи­ває

Козак під вер­бою.

Розпалилася дівчи­на,

Гвалтом чо­гось хо­че:

То підійде, то заг­ля­не

Козакові в очі.

То пус­титься утіка­ти,

То знов підсту­пає.

«Та чо­го ж ти утікаєш?» -

Козак про­мов­ляє,

«Який змис­ний!.. Утікаєш!..

Еге!.. Не втіка­ти?!

Я вже ба­чу, що ти хо­чеш!

Бодай не ка­за­ти!..»

«Та дур­на ти! Втек­ла б кур­ка!

Як тут що зро­би­ти?»

«Який змис­ний!.. Втек­ла б кур­ка?!

А си­том нак­ри­ти!..»

Не знав ко­зак, що ро­би­ти, -

Сама на­учає…

Козак жи­во ви­дер кур­ку,

Ситом нак­ри­ває.

Кладе дівку під вер­бою,

Зміряв, як го­диться…

Пішла дівка до­ро­гою -

І не нах­ва­литься…

18 ап­ре­ля

УКАЗ

Їде ко­зак до­ро­гою,

Дівку на­ди­бає;

Вийняв папір з-за па­зу­хи

Та й її чи­тає:

«І про­чая, і про­чая…

По се­му ука­зу

Кожна дівка ко­за­кові

Довжна дать по ра­зу!»

«Чуєш, дівко, що в указі?»

«Та чую, ко­за­че».

І вже ж ра­да-то, пся­юха,

Аж ма­ло не ска­че!

Ізліз ко­зак, покріпив­ся,

На ко­ня сідає,

А дівчи­на підійня­лась

Та й ще за­ба­гає:

«А приг­лянься-но, ко­за­че,

До то­го ука­зу:

Чи не­ма там на­пи­са­но,

Щоб іще по ра­зу?»

18 ап­ре­ля

ЧИ ДАЛЕКО ДО КИЄВА

Питаються якось хлоп­ця

Подорожні лю­ди:

«Чи ба­га­то верс­тов, си­ну,

До Києва бу­де?»

«А не знаю, - хло­пець ка­же, -

Було вісімнад­цять,

Тепер мен­ше, ли­бонь, ста­ло,

Здається, сімнад­цять!»

«Що ж то, си­ну, за при­го­да

Така при­лу­чи­лась?»

«Та при­го­да не при­го­да -

Верства по­ва­ли­лась!»