Микола Хвильовий - Скорочено Я (Романтика)

Хвильовий у своєму творінні розповів про внутрішнє протистояння та про різні прояви емоцій у своїй душі, як у душі людини, котра написала цей твір. Читати скорочено книгу «Я (Романтика)» Миколи Хвильового можна у нашій віртуальній бібліотеці.

Автор написав цей текст від свого імені. Він розповідає, що є чекістом, проте він також вважає себе і простою людиною. Події відбуваються у двадцяті роки ХХ століття у будинку розстріляного шляхтича.

Це дуже важкий час, коли більшовики тільки почали будувати свою країні та відстрілювати і знищувати своїх політичних опонентів. Автор показує так званий «чорний трибунал», котрий розглядає багато суперечливих ситуацій. Наприклад, на суді є черниці, яких мають судити за антирадянську агітацію. В ті часи більшовики не шукали великого приводу для того, щоб просто знищити людину. Усі, хто заважав революції, повинні були вмерти.

Головний герой твору постає перед нами прибічником революційної діяльності. Проте у підсудних черницях він впізнає свою матір. Як же він вчинить? Що зробить і що вибере – рідну матір, чи більшовицьку країну та її революцію?

Якщо ви хочете це все дізнатися, то рекомендуємо вам скачати скорочено книгу «Я (Романтика)» Миколи Хвильового у нашій бібліотеці у форматах: fb2, txt, rtf, epub.

Тут ви можете скачати безкоштовно твір “Я (Романтика)” (скорочено) Миколи Хвильового, який ви можете прочитати приблизно за 15 хвилин.

«Я (Романтика)» — героїко-романтична новела Миколи Хвильового (1893 — 1933), пройнята пафосом гуманізму. Головний герой, розриваючись між виконанням революційного обов’язку і дотриманням принципів добра, чинить найганебніший злочин проти найдорожчої людини — матері і морально гине. Хвильовий по-новому розкриває споконвічний конфлікт між життям і смертю, між фанатизмом і людяністю.

Герої всіх творів, що увійшли до збірки, долають тяжкий шлях вибору, нагадуючи про ту межу, яку ніколи не можна переступати.

"ЦВІТОВІ ЯБЛУНІ"

"З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю.

...Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом".

Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають перламутри. Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й інший гул — глуха канонада. Насуваються дві грози.

І

Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі — до неможливості натягнутий дріт.

День і ніч я пропадаю в "чека ". Наше помешкання — палац розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії — все це дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету.

На розкішній канапі сидить озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське "ала—ла—ла".

Я бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я — чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це чорний трибунал комуни. "Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть.

Обиватель:

— Тут засідає садизм! Я:

— ...(мовчу)".

Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша.

Моїх товаришів легко пізнати:

доктор Тагабат,

Андрюша,

третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).

Я:

— Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!

З давніх покоїв, як і колись, виходять лакеї, схиляються перед новим синедріоном і ставлять чай.

Свічі ледве горять. Скрізь тьма: електричну станцію зірвано. м,, ,.

У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.

Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив його сюди, в "чека" проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною постановою — "розстрілять", Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.

Я:

— Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно):

— Розстрілять!

Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь. Переді мною підводиться образ моєї матері...

— ... "Розстрілять"???

І мати тихо, зажурено дивиться на мене.

Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. В скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села.

...Доктор Тагабат натиснув кнопку, і лакеї вносять старі вина. Я дивлюся на доктора. Він і вартовий п'ють вино пожадливо, хижо. Я думаю: "так треба".

Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!

Але коли Тагабат чітко підписався під постановою — "розстрілять" — мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. "І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії". Але який вихід? Я не бачив виходу.

Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.

Я подумав, що доктор — злий геній, зла моя воля, а дегенерат — па-лач із гільйотини. Атоді подумав — нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії.

...Свічі танули. До розстрілу присуджено — шість! На цю ніч досить!

Я вийшов з княжого дому і пішов пустельними вулицями обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три—чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро