Микола Хвильовий - Скорочено Я (Романтика)

"я". І я голови не загубив. Що я мушу робити? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

Здавив щелепи і кинув різко: "Всіху підвал. Я зараз буду тут". Не встиг я цього промовити, як кабінет знову задрижав від реготу. Тоді я повернувся до доктора й чітко спитав його, чи не хоче й він в штаб Духоніна разом ...з цією сволоччю? Мовчки вийшов з кабінету і пішов містом, мов п'яний, в нікуди.

Ill

Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу бути послідовним! І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов'язки перед революцією.

І не моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину.

...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:

— Слухай! Дозволь її випустить!

Я:

— Кого?

— Твою матір!

Я мовчу, потім починаю реготати і грубо кричу йому: "Провалівай!" Андрюша зблід. Він не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. І нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.

Кажу йому узнати, де ворог. У цей момент у маєтку розривається снаряд. Ворог близько, за три версти. Вискакуємо надвір. Бухкають гармати, летять кавалеристи, відходять на північ тачанки, обози. Не пам'ятаю, як потрапив до підвалу. Хотів глянути у віконце, де сиділа мати. Підходить дегенерат і хіхікає:

— От так стража! Всі повтікали!..

А він залишився. "Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким вогнем". Я подумав тоді: "Це сторож моєї душі" — і побрів без мислі на міські пустирі.

А надвечір південну частину околиці було захоплено. Інсургентам дано наказ задержатися до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах і в мовчазних підворіттях. Йшла спішна евакуація, палили документи. Я остаточно збився з ніг!

...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурений і впертий голос.

Чорний трибунал комуни збирається до втечі. Андрюша десь зник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі і п'є вино, мовчки стежачи за моїми наказами. Його погляд нервує мене і непокоїть.

Сонце зійшло. Конає вечір.

Різко кажу доктору: "Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд". Тоді він іронічно й байдуже:" Ну і що ж? Добре!" Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене — це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемним.

Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом.

...З—за дальніх отрогів виринав місяць. В городі йшла енергічна перестрілка. Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл. Завсюдорогужодназчерницьне вимовила й слова. Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат.

Матері не бачив у натовпі, але відчував: пахне м'ята. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.

"Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни".

Я раптом відкинувся: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері?

Невже я ведуїїна розстріл? Так, це була дійсність. "Справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть".

А може, це помилка? Може, треба зробити по—іншому? Ах, це ж легкодухість! Дійсність, як зграя голодних вовків. Але й єдина дорога "до загірних озер невідомої прекрасної комуни".

"І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.

Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: "Ваша мати там! Робіть, що хочете!"

Я подивився — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. "...Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями".

Збоку вдарив у тривогу наш панцерник. Метнувся вогонь. Напирають ворожі полки. Треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть і зажурно дивиться на мене.

Навкруги — пусто. Я держу маузер, але рука моя слабіє. Хочеться заплакати, як в дитинстві. Пориваюся крикнути:

— Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.

І ріже мій мозок невеселий голос. Знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе.

Так, це галюцинація. Я давно вже стою на порожнім узліссі навпроти матері і дивлюся на неї. Вона мовчала.

Здіймалися огні. Ворог пішов у атаку. "...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув