Руданський - Приказки, Руданський

class="v">Бо мої в чо­бо­тях бу­ли,

А сі - босі, без чобіт!»

ЗАГАДКИ

Позбирались ду­качі,

Добре підгу­ля­ли.

«Давай, Мош­ку, за­га­док!» -

До жид­ка прис­та­ли.

А жи­док собі бім-бім,

Пейси підви­ває:

«Як зав­да­ти, так зав­дам,

А хто не вга­дає?»

А ті ка­жуть: «Не жу­рись!

За то бу­де пла­та.

Хто не ска­же, що то є,

Заплатить ду­ка­та».

«Угадайте ж,- ка­же жид,-

Що удень чорніє,

Що біліє уночі,

А ран­ком синіє?»

«Добре!» - ка­жуть.

От прий­шли -

Гадали-гадали,

Далі ба­чать, що не сил,

По ду­ка­ту да­ли.

«Що ж то, Мош­ку, та­ке є?» -

Жидюка пи­та­ють.

А той: «Гирс­ти! Що то є?

А я почім знаю?»

«Ну ж бо, Мош­ку, не жар­туй!»

«Та жар­ти до ка­та,

Я і сам собі даю

Цілого ду­ка­та!»

САМ ПОЇДУ!

Що зас­лаб­не, бу­ло, жид

І ра­би­на про­сить,

Рабин тілько з-за две­рей

Палицю ви­но­сить

Та й па­хол­ка сво­го шле

З нею до сла­бо­го…

От па­хо­лок ку­ру­вав

Жида не їдно­го.

Аж раз якось до­ве­лось

Слабу ку­ру­ва­ти;

От па­хо­лок і прий­шов,

Щоб па­ли­цю взя­ти.

А той ка­же: «Хто сла­бий?

Чи жид, чи жидівка?»

«Не жид,- ка­же,- а їдна

Молода жидівка».

Рабин жи­во із стільця,

Палиці й ні сліду.

«Живо коні! У, біда!

Сам,- ка­же,- поїду!»

26 фев­ра­ля

ВОВКИ

«Чого, жид­ку, так збілів?

Що з то­бою ста­лось?»

«Ах, за мною че­рез став

Аж сто вовків гна­лось!»

«Бог з то­бою!.. Сто вовків!..

Та б се­ло по­чу­ло…»

«Та во­но пак і не сто,

А п’ятде­сят бу­ло».

«Та й п’ятде­сят ди­во в нас…

Де б їх стільки взя­лось?»

«Ну Іван­цю! Не­хай так,

Але де­сять гна­лось».

«Та і де­сять не бу­ло!

Знать, один усього?»

«А як один? Аби вовк!

Страшно і од­но­го…»

«А мо­же, то і не вовк!»

«А що ж то хо­ди­ло?

Таке си­ве та ма­ле,

А хвос­тик, як ши­ло».

ГОЛОДНИЙ ЖИД

Небагато орен­дарі

В са­баш на­ва­ри­ли

Та й, на ли­хо, убо­го­го

Їсти зап­ро­си­ли.

А убо­гий, ще й го­лод­ний,

На то не вва­жає:

Як при­пав­ся га­ти­ли­ти -

Як у тор­бу пхає.

Та і ні вже як од мис­ки

Біду одірва­ти,

Ото во­ни й за­ду­ма­ли

Дечого пи­та­ти.

«Чи маєш ти,- ка­жуть,- батька?»

А той ка­же: «Маю!»

Їсть і ка­же: «Батька маю,

І ще й ма­му маю…»

СТРАШНИЙ СУД

В страш­но­суд­ную неділю

Ксьондз ка­зан­ня го­во­рив,

Став за бо­жий суд ка­за­ти

Та й, на гріх, пе­ре­со­лив.

Слухав-слухав бідний ма­зур,

Далі тя­женько здих­нув,

Подивився на Jezu­sa

Й го­ло­вою по­хит­нув.

«Коли так,- про­мо­вив,- Jezu,

Ти су­ди­ти нас бу­деш,

То, будь пев­ний, сам, як па­лець,

Серед раю за­жи­веш!»

ШЛЯХТИЧ

Мша кінчи­лась у костьолі,

Люд по­роз­си­пав­ся,

У костьолі тілько шлях­тич

Убогий зос­тав­ся.

Та ще десь за об­ра­за­ми

Захристиян ла­зить,

То свя­тих там зас­ло­няє,

То в них світло га­сить.

Обдивився кру­гом шлях­тич -

Не вид­но ніко­го,

Та жи­венько, де Ан­тоній,

Припав до свя­то­го:

«Blagam cie, czlo­wi­ecz­ku swi­ety!

Blagam cie, An­to­ni!

Podaj, ser­ce, mnie pi­eni­edzy,

Niech ja ku­pie ko­ni!» [9]

А тут йо­му з-за свя­то­го

Грубий го­лос чу­ти:

«Nie dam, nie dam dla gal­ga­na,

Nie dam i na buty!» [10]

І в ми­нуті бідний шлях­тич

На но­ги схо­пив­ся,

Подивився на свя­то­го,

Ближче підсту­пив­ся.

«Dales, nie, An­to­ni swi­ety,-

Каже до swi­ete­go.-

Tylko nie kpij - jes­tem szlach­cic,

Nie poz­wa­lam te­go!» [11]

КАМІННИЙ СВЯТИЙ

Раз об­хо­ди­ли ля­хи

Навкруги костьола,

Захопили хто що міг,

Ходять на­око­ла.

Ото ма­зур і собі,

З на­бож­ницт­ва сво­го,

Перед се­бе за­хо­пив

З ка­ме­ня свя­то­го.

І аж крек­че, не­бо­рак,

А свя­то­го но­сить

Та щоб жи­во обійшли,

Пана бо­га про­сить.

А тут, йо­му не біду,

Тілько що сту­па­ють,

А нав­ко­ло обійшли -

Знову по­чи­на­ють.

Бачить ма­зур, що ніяк

Справи не до­ка­же,

Та об зем­лю тим свя­тим

Та й до нього ка­же:

«Був-ись,- ка­же,- мо­ло­дий,

То тоді но­си­ли,

А те­пер хо­ди і сам,

Мені не до си­ли!»

НАБОЖНИЙ КСЬОНДЗ

В’їхав біскуп у се­ло,

Мазура зди­бає.

«A czy w do­mu te­raz ksi­adz?» [12] -

Ласкаво пи­тає.

«Ні, не вдо­ма, - ка­же той, -

Пішов на хрес­ти­ни.

Ксьондз-сусіда якось мав

Недавно ро­ди­ни…»

«Ksiadz ma dzi­eci, i ten chrzci?» [13]

«А що ж ту­та й зло­го?

Той у сього ох­рес­тив,

Сей те­пер у то­го!»

Почув біскуп та й здих­нув:

«Dzieci bez mal­zenst­wa!..

Sluga bos­ki tra­ci czas!..

Lud bez na­bo­zenst­wa!

A czy czes­to msze on ma?» [14]

«О, завсігди, па­не!

Хоч так ча­сом підіп’є,

Що й рівно не ста­не,

І ру­ка­ми, бідий, все

Олтарик ха­пає,

А все-та­ки цілу мшу

Слічно відправ­ляє».

PASA NA DZIECI [15]

Їздив біскуп по па­нах,

Грошей на­лу­пив­ся,

Подарунків на­ха­пав,

Наївся, на­пив­ся.

А тут йо­му ще їден

Гедзелу підно­сить

І си­то­го на обід

Ще до се­бе про­сить.

Їде біскуп і ту­ди,

За сто­лом сідає…

Ото стра­ву по­да­ють,

Дідич прип­ро­шає.

А той їв би ще та­ки,

Тілько про­мах­нув­ся -

У до­розі, на біду,

Поясом стяг­нув­ся.

Що ро­би­ти? Роз­пус­ти -

Якось не го­диться!

А так си­ди та не їж -

Дідич об­ра­зиться…

Аж тут якось під вікном

Малі діти гра­лись,

І, зви­чай­не, дітла­хи

Бігали, сміялись.

Ото біскуп не про­мах,

На фиглі бе­реться.

«Ej ze, dzi­eci, be­de bic!» [16] -

Кричить і сміється.

«Ej ze, dzi­eci, be­de bic!»

А діти сміються

Та вже собі й до вікна

По кілько­ро пнуться…

Тоді біскуп з се­бе пас.

«Poczekajcie z, dzi­eci!» [17]

Та на хлопців по­ма­хав:

«A pa­sa na dzi­eci!»

BISKUPSTWO

Коли біскуп був не біскуп,

А пле­бан убо­гий,

То і па­ра доб­ре вез­ла,

А ча­сом і но­ги.

А як біску­пом зро­бив­ся

Та вбив­ся у са­ло,

Тоді йо­му і чо­ти­ри

Зробилося ма­ло.

Раз він гнав­ся шістьма кіньми

В шов­ках та у злоті,

Як наг­нав­ся на ба­юру,

Застряг у бо­лоті.

Бились-бились сиві коні

Та й ляг­ли, до ли­ха;

Мовчав-мовчав і сам біскуп

Та й про­мо­вив сти­ха:

«Co to, - ка­же, - byc ple­ba­nem!

Plebanstwo to glupst­wo!

Lecz bis­ku­pem - co za ci­ezar!

Ciezarne bis­kupst­wo!» [18]

ПІП І КСЬОНДЗ

Ксьондз сміється: «Па­ки! Па­ки!

Дай, по­пе, та­ба­ки!»

А піп ка­же: «Sur­dum