Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

Та подивись-бо на мене! - каже тато і взяв його рукою під бороду та й підняв голову. Та голова підвелась, а очі в землю дивились або по боках.

- То й не подивишся на батька? - каже панотець.- Не возьму ж я тебе з дзвінком, як з кропилом піду! Возьму паламарчука.

Антосьо й глянув, та зараз же спустив очі додолу. О. Гервасій відступився: «Нема часу,- каже,- треба з молитвою йти,- і до жінки: - Та який мізерний став!»

- Або ж там не вимучать? - озвалась паніматка.- Недоїсть, недоспить… Недаремне мої татуньо покійні було кажуть, що то будуть не ученики, а мученики.

Нічого не відказав панотець: взяв патрахиль з хрестом і требником, взяв патерицю і пішов з хати, в сінях гукнув на міхоношу і потяг за ворота. Тоді тільки паніматка завважила, що тут і дочки стоять, та й гукнула:

- Ви чого стоїте, як свічки? І ти, корово, стала? - цебто до Масі.- Гайда мені пшеницю вибирати!

В тій стороні кутю варять пшеничну, а не ячмінну, як в Гетьманщині; 26 ще й не сяке-таке зерно беруть, а вибирають щонайкраще. Вже за кілька день сидять над решетом, в кого баба є, а в кого дітвора. І паніматка погнала своїх до длубання. Антосьо не пішов за гуртом, а потяг на двір та поліз по стромах шукати чого на санки. До вечора ще й насковзався. Там все гори.

Всі такі панотці, як о. Гервасій, росли, мовляв, в громаді, і хоч вийде на попа, а серце йому все-таки лежить до гурту. І вже хоч старий, а не цурається давніх компаністів: то іграшки спогада, то це, то те. І все давнє відживало і до громади його тягло. А кому не любо оглянуться назад себе,- спогадать свою провесінь? спогадать ту пору, як не знав луччого вбрання за білу сорочку та червоний поясок, що мати сама з скрині вийме, сама й підпереже синка; як не бажав від світа нічого, лиш коли б побігати з хлопцями. Не бачачи нічого злого на собі, такі батьки й своїм дітям не боронять жить, як самі жили. І о. Гервасій так. Хоч світ тим часом багато відмінився, на громаду стали позирать не тим вже оком, а він, було, ще й сам каже Антосьові: «Та ти пішов би між хлопці, погрався б! Чого нидієш в хаті!» А хто не був дитиною? І Антосьо як на вітрі полетить. І жди його аж ген-ген.

- Та ти хоч попоїв би,- скаже мати. А Антосьо лизне що, та й побіг:

- Вже наївся,- каже.

- Хай біжить! - озветься тато.- Навганяється, смачніш пополуднає.

Отак Антосьо жиючи, спізнавсь зо всіма хлопцями в селі і на всі штуки мав компанію; та ще що скаже: чи в коней, чи в баштана, чи в м’яча - як літом,- то хлопці й слухають; а як зимою, то без його сковзанка не втиралась; і всюди його пе́ред. Ге! блаженство! Не один і носа розклеїть собі, та проте щасливий! Тільки вже на колесо 27 Антосьо не сідав; бо вдалось йому в тямки: раз сів та злетів і розбив собі чоло над бровою, ще й навхрест. З цього пішло, що в Крутих його прозвали спочатку хрестоносцем, після христовозом, а там віслюком, 28 що ніби Христа возе.

З того часу, як удруге розбив чоло, Антосьо, мовляв, не сідав уже на колесо. Було вийде подивитись, і аж тремтить, аж йому волосся їжиться; та лучше з другого посміятись, аніж самому сміховищем бути. І стоїть собі, дивиться; а колесо аж бурчить і льоду не доторкається. А кругом хлопці і дівчата стоять, піджидають, поки злетить той, що крутять його, щоб собі сісти і собі злетіти, та й стать крутити, щоб і третій полетів. Жартують, сміються. І Антосьо за гуртом сміється. А там один за другим на нартах 29 бігають. Вгледів Антосьо - не миле йому й колесо: вже побіг джогана́ шукать, і через годину - ого! - аж іскри скачуть, так полетів за гуртом і собі на нартах. Ще й джоган в його мережений. Так день до вечора пролітав; так і ордані діждались. 30 Пішов о. Гервасій з кропилом; кожен хазяїн чи хазяйка тому паляницю, тому те, а Антосьові шажок - дзвінок залатати. От дзвінок і перестає калатати, а вже дзвоне, бо залатаний.

Всього три дні ходив Антосьо по селі і виходив аж три злотих. Що то за радість була! Вже не то що, а знав він кожен шажок: де на йому пляма, де карб, а все лічить, все на купки склада, то в кишеню забере та побрязкує - сестрам жалю завдає, що в них нема, а в його є. От і приступила Текля та й скиглить: «Дай мені, дай! дай, Антосю, дай!» І Орисі аж очиці блищать,- так би й собі попросила; та вже соромилась за себе, то просила за Теклю: «Та дай їй,- каже,- в тебе ж багато».

- Еге! дай! - озветься Антосьо.- А сам з чим останусь? Вам дай, а я за що собі бублика куплю? А в Крутих не те, що дома: там і на шматок хліба жаде́н.

Згадував Антосьо Круті, а мати шматтячко передивлялась, сіртучки; швець чоботи приніс; Мася лагодила, що того потребувало, а там, заплакавши всі гуртом, випровадили Антося з дому і остались ждати до нового розпуску - до великодня.

Та з’їли паску без Антося; бо не було способу через Біг переправитись: розлився, шумить, порони позносив; а де зостався який, то на берег витягли. Так довелось ждать аж до вакацій.

Як аж розпустили вже й на вакації, прибігли школярі до стації, мовляв, до Волоської, а її не було дома і старшо́го не було. Як от після всіх і старши́й прийшов.

- А де хазяйка? - питає,- чому обідати не дає?

- Десь нема,- відказали.

- Ну, всесожженіє! - гукнув тоді.

Шатнула дітвора по кутках - знайшли журнал, старши́й сам ноту зняв і положив на столі. Тим часом і свічку засвітили, поставили на столі. По всьому один взяв ноту