Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

і повісив собі на шию та й став; а старший взяв журнал і чита на обгортці: «Журнал для записывания поведения учеников в квартире Волоской. Поручается квартирному старшему Андрею Заболоцкому»… Та й перевернув обгортку. Там скільки графок: в одній ставиться число, в другій записується, «кто куда отлучался и зачем», в третій - «скоро ли возвратился», в четвертій - «кто шумел», сюди вписують і «кто мужичил». П’ята графка зоставляється для начальника,- над нею надписано: «Отметка г. инспектора». Все це перечитав старший, і всі стояли мовчки. Як перечитали і всіх, хто був записаний в журнал, і яку покуту виніс, тоді зняли ноту з шиї і поставили на стіл, над його розіп’яли журнал і запалили. Горить журнал, шмалиться нота, тліють мотузки, а школа́ співа: «Вічная пам’ять». По всесожженії старши́й ліг, а дітвора почала тузатись, кому ноту закинути. Кожен хотів услужить їй - відомстить за своє.

- На двір шалити! - гукнув старши́й. Та хто вийшов, а хто й не послухав: вже було послі екзамену, то всі власті і обов’язаності ні до чого. Як надійшла й хазяйка.

- Чого б волочитись? - загримів старший.- Тут їсти - аж кишки болять, а вони пішли!

- Як і не піти? як би-м не пішла, то так би-сьте і пороз’їжджались; а пішла, то чорта з’їсте - не білет возьмете.

- Не возьму? - заговорив старший гнівно,- та я вам хату рознесу, як не дадуть мені білета через вас.

- Та я вже бачила таких мудрагелів. От лиш не мовчіть, то як піду до смотрителя, то так іжицю спише, що й не присядете.

- Ану-ну! чи не розвалю хати.- Більш не було часу говорити, бо дали на стіл. Тільки вхопились за ложки, як загрюкотало попід вікна.

- Підвода до когось! - заговорили всі, і кожен подумав: «Може до мене».

Як входить чоловік і дає письмо старшо́му.

- До мене! до мене! - почав старший і, лігши поперек кроваті - головою до стола, почав зі всієї сили грюкотать в стіну ногами та гукати: «Гвалт, розкіш!»

І обід йому відлетів.

- А гоірків нема? - спитав, переставши грюкать.

- Є! - відказав хурман.

- А ягід?

- І ягоди є.

- Давай сюди. Сюди ягід! гоірків! - гука він і знову почав вироблять ногами.

- Та що ви робите оце? - заговорила Волоська.

- Молчать, хазяйка! - озвався він; а тим часом хурман вніс мішок з гоірками і горщик з ягодами. Пішла робота поза вуха.

Хай же старший молоте, а ми подивимось надвір, чи не їде друга підвода.

Як то ні? Їде до Антося. Не вспів він вийти проти підводи, хоч і збирався. Той тільки ходе, до кого довго не їде. Або сам, або в компанії з ким, кому по одній дорозі їхати, виходять школярі далеко за місто підводу стрічати. Кожен проїжджачий - все то підвода, думають вони, subaqua. 31 32 33 І скільки суму, як ніт, та скільки ж радості, як потрапить на свою! Всю компанію забере з собою і везе до міста! Як лучиться, що потомляться, то раді й чужій підводі: посідають всі і везуть тому радість. Подивились би ви, яким огнем горять очі того дитяти, що каже комбратові: «Тобі підводу привів, сідай! Їдь!» І мало не плаче, що в самого нема цього щастя.

- Люборацький! підвода до тебе! - хтось гукнув.

Аж затрясся малюк на цю звістку, аж побілів і на хвилинку наче прикипів до місця, наче його хто оливом приварив, та тільки ж на хвилинку. Далі як схопиться, то наче його припік ззаду. І дверей не відчиняв, самі наче відчинились - тільки долоні палали, що вгрівся ними з розмахом, як летів надвір. Приїхав староста солодьківський - само собою церковний; другого старости там і не знають, хіба на сватанні.

Як сонечко зайшло, то Люборацький вже далеко був від Крутих: так виїхав, що не дав і коням гаразд перепочити. Не задержала його Волоської скарга, бо Люборацькі були чесні люди. Як вмовились, так і сповнили. А декотрі довго тупкали, нім прийнялась вона ждати до після жнив, і то положивши по злотому з карбованця проценту за місяць.

На другий день Антосьо обідав в Боршаді, 34 а на полудень поспів додому. Дарма праця виписувать те, що діялось в Антосьовім молодім серці, як під’їжджав він до свого села: от-от! от-от! і дома буде! Одна верства зосталась і здалась йому милею; і та година, що пропала на переїзд тієї верстви,- довша була за ввесь рік. Це не то, що зимою: з-під кожуха й носа не виставити! Це було літечко. І Антосьо на кожну стебелинку придивлявсь, їдучи промеж пашень. А пшениця шелестіла, цвіли волошки і цвірчали коники в пашні.

Як дихне вітрець, то все поле загойдається, захвилюється. Місцями й женці біліли, і копи вже стояли, а більш того, що п’ятки́. Ось і знакомі жнуть - сторцюють снопи,- божу благодать. Де-де на стерні і будяк стояв - сиротою: обжали сіромаху, зоставсь один і начеб озирався, де ті колоски, що з ним розмовляли,- начеб сумував за ними,- кивав червоними квітками-головками на всі боки: один я, один зостався, сіромаха! Повіє вітер, замете снігом, коли ще яка товарина не зломе, не вкороте віку. По другій горі чорногуз дибав, коники ловив; а з долини церква виказувалась в садку, як горіх з гранки, і рябіли хатки. То Солодьки.

Ще від самого рання сестри виглядали Антося і зоддалеки його побачили, як сидить, хитається на тій бричці, що стояла під коморою, що невидимкою її прозвали і здорово вміла торохтіти. Повибігали назустріч, повилазили на бричку,- такі раді!.. Звичайно - діти: ще нічого не вміли, тільки любити, ще нічого не знали, тільки брат сестру, а сестра брата; а всі разом - отця-неньку… Щастя-щастя! Та що не минає?.. А вік - як маків цвіт.

Першим словом Антосьо поспитав, чи є баштан.

- Єсть,- кажуть,- вже й курінь постановили, і діда найняли. І кавуни є, і дині - вже як голова завбільшки.

Він любив баштана стерегти, то найперше й