Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

Свидницький А. П.

ЛЮБОРАЦЬКІ

СІМЕЙНА ХРОНІКА

Роман

Людей слухай, а свій розум май.

Приповість

Коло Умані, чи лучче - в Уманщині, і було і є сільце - хоч би й Солодьками його назвати. Город Умань в Київській паланці, 1 та зараз же і Поділля починається, то в Уманщині лічаться і деякі села подолянські,- і Сoлодьки село подолянське. Славний то край, і люди там славні, і Солодьки дуже хороше село, тільки невеличке; так попід убіч хати пообгороджувані, коло кожної хати городець і садок. І церква в селі, як квіточка, вбрана: обсаджена липами, тополями, всякою садовиною, а коло притвору дві комори, шопи, возівню видно, клуню і тік; на току скільки стогів ще торішнього хліба; за током ішов садок - великий та розкішний. Перед однією коморою стояла бричка, які й по лівий бік невдивовижу: зелена, черевата; і упряж на землі. Як приїхали звідкільсь та коні випрягли, то так лоском і покинули все - так і лежало. По подвір’ї всяка птиця ходила і ті гуси, що носом ворота підкидають.

Та, знать, на вітрець збиралось, бо одна попала шлею в зуби і почала тормошить, аж бричка скрипіла. «Аса! аса-ля!» - хтось гукав дерзки́м голосом. Та й знов: «Масю, піди-но! он бач, шлею рвуть!»

На сей гук побігла дівчина через подвір’я,- начеб яка шляхтянка. На Поділлі єсть спадки тієї давньої гонористої шляхти, що «nie pozwalam» 2 в сенаті гукала. 3 Тепер вона звелась: і мову свою шляхетську забула, і віри відцуралась - словом, як там кажуть, та ж свита, та не так зшита. В своїх звичаях вони задержали: цілувать дівчат в руки і деякі слова: «проше», «добрий вечур», «добри́дзінь», «па́дам до нуг» і ще деякі, та й годі. Цим тільки вони й відрізняються від подолян-русинів, та ще одежиною: мають жилетки тощо, а жінки зав’язують голову в хустку із купром - от трохи так, як київські міщанки; мають шляфроки - свого крою одежина, і в спідницях ходять та в черевиках; не носять також коралів. Русинки ж там завиваються в намітки, в коралях вся краса і багатство, ходять в запасках тощо. Дівчата-русначки заплітаються там в дрібниці, і в кожної сорочки з поликами, а шляхетські дівчата, чи просто шляхтянки - в дрібниці не заплітаються, а в ріжки, і поликів - ні на́ очі. Отака й то дівчина була, що побігла через подвір’я шлею боронити: просто в спідниці, в сорочці з виложистим коміром з шляркою, і заплетена в ріжки, на шиї мала низку перел, і боса.

- Аса! - крикнула вона, добігаючи до комори, і схопила дрючок з землі та й замірилась. «Бий же, бий!» - гукнув той самий голос. Дівчина кинула дрючком, та по-дівочому: козак дальше б кулаком досяг. Чечу́га побігла; а навперейми вибіг з дрючком чоловік в довгополій одежині, в косах, в бороді і так почастував оту звірину, що бідолашна і крижі за собою поволокла.

- А щоб тебе піп із’їв! - заговорив він, заложив руки за спину і став серед подвір’я. Дівчина поралась коло упряжі.

- Закинь,- гукнув,- на візок.

Дівчина закинула на бричку шлеї і нашильники та й пішла до хати.

То був панотець парафіяльний, о. Гервасій Люборацький, а Мася - то старша дочка його.

- Гм! - почав о. Гервасій,- гм! куди б же? - І позирає кругом по селу. Село стояло на косогорі, то все видно, як на тарілці.

- А! - заговорив далій панотець, рушаючи з місця,- а! піду до Росолинського.- І потяг за ворота.

Росолинський - то був дідич в Солодьках. В тім краю пани - все католики і все ляхи, то й Росолинський був лях і католик. Як же воно так, що благочестивий панотець потяг до католика? І, як видно, не за ділом, бо в підряснику пішов, а якби за ділом, то убрався б у рясу.

Нема в світі більш празного люду, як деякі панотці: ні за холодну воду не возьметься. Та нема ж і таких, як були пани: тільки й знали, що погукували,- як ще й погукували, а то за другими і цього не бувало. Так марудно сидіти самому, чи панотцеві, чи панові,- і сходились іноді на перебенді. Є такі пани, що на попа тільки помий не ллють, та єсть і попи, що луччого не варті. Та тут - як пан був не з таких, так і о. Гервасій. Цей був з тих старих ще панотців, з тих, що у бакалярів вчились; після сам бакалярував, а там помаленьку й до попівства досравгавсь, женившись під сорок літ.

Всі такі панотці біду знали, виростали в громаді, то й шанували громаду і громада їх; та й панів не цурались, 4 бо знали, що коло пана можна поживитись,- да таки більш того, що в панотцеві не пізнаєш, де лице, а де виворіт: з кожним зайде, а ні з ким до приязні не доходить - такі вже люди. Росолинський був щедрий пан, то панотцеві й на руку: то нивку візьме до «żywocia», 5 то який куль муки марамонської 6 на проскури, то хуру-другу дров із лісу тощо… Так помаленьку і піддався, і вірив в пана, як турчин в місяць, 7 і ходив до нього, як додому. І це потяг, начебто йому треба в коляндар подивитись. Це діялось саме під косовицю, то мовби панотцеві і треба було знати, чи не віщує коляндар дощу, щоб сіно не білилось, як то кажуть, жартуючи, коли дощ пере покоси.

Отож панотець потяг до двора, а Мася вернулась до хати. Сама вона була на хазяйстві; паніматка пішла до шаровільника і наймичок забрала, а дочці наказала всякої роботи; і масло бити, і