Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

я тут… Здається, з меншим страхом ставали люди перед суд інквізиції, як отут. Душа було завмре, зовсім завмре, як муха восени. І землі під собою не чуєш, і світа перед собою не бачиш; тільки в вухах шумить та серце б’ється, як рибка на гачку. Вертаєшся було, то наче ззаду чорт доганяє,- так помикаєш. Аж тоді трохи відійде на серці, як за ворота вийдеш та оглянешся, що нема нікого за тобою.

В цих сінцях панотець вийняв гребінь із кишені, розчесався, обтер чоботи полою, розчесав сина і взявсь рукою за клямку.

- Чи ви вже готові? - пита Люборацької.

- Пождіть! Чи не забула-м чого,- відказала вона.

І стали вдвойзі, позадумувались. Діти стояли як повкопувані; ще Антосьо не так, а що той, то як стовп - щоб поворухнувся!

- А що? ходімо,- заговорив далі панотець.

- То й ходім,- відказала Люборацька.

Пригладив той коси, бороду, вуса; глянув на свій вузлик, що ніс смотрителеві, глянув в руку на гроші. Люборацька те ж зробила, і двері, тихо відчинившись, ще більш страху завдали. Чого б, бачся? Та вже хто його зна - чого, а чогось страшно, що й не сказати.

Довго стояли родителі, нім вийшов «его высокоблагородие», і кашляли, і відкашлювались,- все коло порога; гомін чути, а самого нема та й нема. Як ось відчинились двері з другої кімнати і вийшов смотритель - стрижений, голений; ніс йому карлючкою, а очі світяться, як в кота, здається, от і кинеться, як кіт на мишу. Вийшов і став. Поклонились панотець і паніматка.

- Здравствуйте! - заговорив він пишно, дивлячись, як панотець і паніматка на столі вив’язували калачі і вино; далі панотець підійшов до його:

- Мое вам нижайшее почтение! - каже. І взялись за руки. Тут і щезло те, що в панотця в жмені. Те ж зробила і Люборацька.

- Ваш сын первый раз? - пита Люборацької смотритель.

- Так єсть, ваше високоблагородіє,- відказала вона.

- А умеет он читать?

- Каже мій піп, що вміє, а я неписьменна. В церкві читав,- сама чула-м.

- А ну, мальчик, прочитай нам что-нибудь,- заговорив смотритель до Антося і взяв книжку з стола.

- Вот это,- каже.

Куди як оторопів Антосьо! «Господи! - в душі молилась паніматка,- допоможи ж йому!»

Та книжка була псалтир гражданського друку. Антосьо вмів лиш по-церковному і то читав на наське, а не на московське, то й почав: «Блажен муж, ко-то-рий не хо-диш по пуши…»

- Тово стоило б попушить, кто тебя учил читать! - гукнув смотритель.- А кто он таков? Кто учил тебя читать? - запитав далі.

- Га? - озвавсь Антосьо.

- Питають, дурнику, хто тебе вчив читати,- підхопила мати.- Кажи: татко.

- Татко,- за мамою сказав Антосьо.

- Мій старий сам його вчив,- додала Люборацька.

- А сам-то он где учился?

- Ми люди старосвітські. В школах мій старий не бував,- так, коло дому навчився.

- Так и видно,- заговорив смотритель,- не так бы дите читало. Ево бы стоило попушить, чтобы не брался, коли не способен. А где вы остановились?

- Ще ніде,- каже Люборацька.

- Ну, так ступайте к Волоской.

Ввесь оцей час панотець стояв коло порога із сином.

- А вы где? - пита смотритель.

- У Волоской думаю,- озвався панотець,- если будет ваша милость позволить.

- Хорошо! - І пішов собі назад, звідкіль вийшов, а ці й собі пішли.

- Що то за Волоська? - спитала Люборацька панотця, як уже вийшли з того підземелля.

- Та то вдова, дячиха.

- Тут якась вже вербувала мене до себе і сказала, щоб до Волоської питатись; чи не вона це буде?

- Та сама,- підхопив попович,- другої Волоської нема.

- Як там у єї - добре стояти?

- Ні,- каже попович,- я вже рік там, а нічого доброго нема.

- Чого ж так смотритель за нею? - пита паніматка.

- Платить,- каже панотець.

- Та ще й доносе,- додав його син,- іноді ще й підбреше. То смотритель і любе її.

- Он як!.. А чому ж в другім місці собі стації не знайти?

- Опісля злитиметься смотритель,- заговорив попович,- і буде за що чи ні, так і б’є.

- Хай йому цур! - озвалась паніматка.

- І я кажу,- каже панотець.- Лучче нехай вже дитина так перемучиться, а додому приїде, то відживиться, а нім мають ні за що здоровля відняти.

«Добре мої покійні татуньо говорили,- подумала Люборацька,- що то будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі». Далі заговорила:

- Согрішили ми перед богом, прогнівали його милосердного! Недарма стоїть написано: «Нашлю на вас мучителів, грабителів, розорителів і вкорочу вам, як будете злі». Не одному дитяті за наші гріхи тут віка вкоротять,- додала сумно.

- А що не одного таланту позбавлять, то й бог забув,- додав панотець.

Так, то іначе, а все на один лад кметуючи, дійшли вони аж до Волоської; покинули дітей своїх і поїхали, розпивши могорич. Що-то вже плачу, як мати виїжджала, а виїжджаючи наказувала: «Учись, синку, а то будеш битий». Антосьо не бував дальш Тернівки - і то з матір’ю; а тепер остався за дев’ять миль! і гірко плакав та щиро. Та плач, хоч і цілий океан-море наплач, а лиха не обійдеш, ні об’їдеш. І мати сплакала, і поїхала, поцілувавши сина в голову.

 

III

 

 

Від жнив аж до різдва бідував Антосьо у Крутих, і страху не раз набрався, аж крізь сон жахався, і голодом не раз намлівся, і всякої нужди натерпівся, і чого не було? Як приїхав додому, то сестри зустріли його на подвір’ї, ввели в хату; а там батько збирався з молитвою йти і вже стояв зовсім готовий.

- Здоров! здоров,- каже старий, як Антосьо підійшов привітатись. Та, привітавшись, і став неборак під грубою. А батько підійшов до його, погладив по голові і каже:

- Змерз, га?

Антосьо нічого не відказав і навіть не подививсь на батька.

-