Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

Бачите, що ця - наче лежанка - вимурована під комином. Оце - коту́на, щоб єсте знали! Наохрест коло казана - діри, щоби дим проходив та полум’я, як топиться. В тім казані, якби по добрім хазяйстві, гріли б окропи, як шмаття золять, а тут варять куліш школярам. Та ходімо далі. Коло самісінької котуни, з глухого боку, двері до хати, нема ні клямки, ні кілка, а тільки ремінець висе. Тягнімо ж за той ремінець, чи не відчиняться, бо ні за що взяться. Ай-ай-а! що це за диво? Щось довге, наче шура - та таке довге, що з сіней і кінця не видно. Може, подумаєте, що в нас очі погані? Ніт! очі в нас куди добрі, та ми стоїмо в сінях, і голова наша над дверима, то й бачимо тільки до півхати згори та вниз клином.

Нічого робить! треба зігнуться, коли хочете ввійти в хату. Ступнів зо три від порога стовп стоїть - сволок підпирає; коло самісінького порога - мисник, а по другий бік - піч. Ходім далі. Як минемо стовп, то наче в лазареті, кругом стоять кроваті - аж шість. Все поперевертано, поперекидано, книжок купами по всій хаті, а з них коли одна знайдеться з палітурками, то ще хвалити бога. На столі лепу, хоч ріпу сій. Долівка вимазана жовтою глиною, а стіни білою, і підведено чорним. На глухій стіні килим висе, і на килимі колодка з-на п’ядь довжини, і на ній написано: «Nota». Ноту чіпляють тому, хто забалака по-наськи - хто «мужичить». Її доти треба носить, доки не спіймеш другого в такій же провині. Кожного, хто «мужичив», записують в журнал і за кару назначають вивчити скількадесять латинських слів підряд - до трьох раз, а там уже б’ють. Від ноти висе мотузок, як нашильник. Тут під стіною і кровать старшо́го. На дверях написано по первій значці кожного дня в неділі по ряду: Н, П, В, С, Ч, П, С; і над кожною написано число дня - останнє число п’ятнадцяте липця. Ці значки, опріч того, ще й так толкують: (Н) не пий, (П) попе, (В) вина, (С) сиди (Ч) читай (П) письмо (С) святе.

В хаті - ні духу живого: хазяйка пішла до смотрителя просить, щоб школярам білетів не давав, бо не сповна їй заплачено; а школярі ще не поприходили. Як чути топіт, наче лошата біжать, далі крик, сміх, зойк. Це дітвора йде. Всамперед ввійшов у хату Люборацький, лап за шапку жменею і жбурнув на кровать, та й тиць на стіл. Вбігає другий. Цей поскакав по кроватях. За ним третій, четвертий - одинадцятий, дванадцятий. І закипіло, як в казані. Старшо́го не було - тринадцятого. Де ж вони сплять? - подумаєте. А на тих шести кроватях - по два або й по три вкупі, тільки старши́й сам. Щоб не було тісно, то вони головами лягають одні до образів, а другі до порога і вночі один другому очі підбивають. Це невдивовижу. І стає розуму в батьків сажать дітей по стільки в одну хату! Стало б його на те, щоб не губить своєї дитини; та чолом муру не проб’єш: не своя воля тут грає, а смотрительська. Як Люборацька приїхала з Антосьом, то, як всі, взяла пару калачів хліба,- а в тій стороні калачі печуть, що в решето не зміститься - здорові,- пляшку вина взяла і три карбованці грішми, та й повела сина «являтись». Ідучи поперед класи, здибала жінку, таку здорову з себе, що куди! червону, дукачів та намиста на їй, аж шию гне.

- А що ви, їмосць, сина привезли? - питає вона.

- Еге ж! оце веду являтись. Чи смотритель дома?

- Дома, та сердитий.

- Боже, твоя воля! А дуже сердитий? - пита паніматка.

- Як вогонь,- озвалась молодиця.

- Господи-господи! Таже не з’їсть.

- А стацію вже маєте? - запитала та молодиця.

- Ні, ще.

- До мене, їмосць; в мене людських дітей таки гурточок, мене знають. Не будете нарікати. Питайтесь до Волоської.

- Та коли б мені як до смотрителя перше,- відказала паніматка.

- Це вже, дасть бог, відбудете як-небудь,- відказала Волоська і додала: - Приїжджайте, їмосць! Не знайдете лучче, як у мене. А славний ваш синок. А чи несете що смотрителю?

- Та що бог дав.

- То не лякайтесь - зм’якне.

З тим і розійшлися.

«Слава богу,- подумала Люборацька,- що найшлась така людина! хоч духу піддала». І пішла своєю дорогою.

Їдучи в місто від Кодими тощо, з полудня, як вже доїжджати до жидівських домів, по праву руку стоїть церква міська, а по ліву, далеко від дороги, вниз за пустим городом,- двір, чолом проти гори, з рундуком, і перед двором великий пляц, штахетами обгороджений.

Проти воріт навпоперек якийсь забудинок - тож мурований - немазаний був, то й видно, що з білого каменя. Це станя, маштарня, дроварня і комора під одним дахом, а той двірок - класи. Князь дав. Класи стоять по праву руку, як іти від воріт, і по дорозі по тім же боці на стовпі розбитий дзвінок висе. Все це була новина для Люборацької, що тягла через подвір’я перший раз сама не своя, наче зварена. Та де ж смотритель живе? кого поспитати? Наче бог послав якогось панотця - тож з сином.

- За мною,- каже,- я вже бував тут.

Знов подякувала Люборацька богу й пішла. Минають класи, повернули в праву руку за класи, а там іще обернулись в праву руку і стали спускаться ступанкою наче в льох. Кожен ступінь озивався внизу, озивався і в душі нашої паніматки:

«Як до його приступити? - питала вона сама себе. І здалась на божу волю; що, дума, робитиме цей панотець, те й я робитиму. А що вже син того панотця, то йшов білий, як глина. Не втекло цеє від острого маминого ока: - Бідні діти,- думає вона,- недарма мої татуньо покійні кажуть було, що будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі».

Ступанка не довга була, східців шість, а там вправо іще ступанка в сінці - на два сходці. Ступнів зо два зробивши сінцями, на ліву руку двері. Скільки тут молилось, уздихало! Скільки плакало, ридало! Нема того, щоб перелічив. Топтавсь і