Ярослав Небелюк - Анна Ярославна: українська княжна на королівському престолі Франції в XI. сторіччі, Ярослав Небелюк

але вже не як матір-королеву, що має повне право користуватися королівським титулом та ділитися з сином королівською владою й суверенністю.

Цей підпис, зрештою, є й останнім слідом Анни Ярославни в старовинних французьких актах, документах і хроніках тодішнього часу й треба гадати, що вона після цього покинула назавжди королівський двір свого сина. До цього кроку спонукав її не так вік — вона мала тоді лише 52 або 53 роки, — як найправдоподібніше те її фальшиве положення на дворі сина, яке було неминучим наслідком її нерозважного шлюбу з Раулем де-Валюа.

Можливо також і докори сумління й бажання відпокутувати грішне, — а по думці суворих моральних вимог тодішнього часу навіть злочинне, — її друге подружжя штовхнули Анну завчасно відокремитися від світу.

10. — Останні роки Анни

Залишається відкритим питання, куди поділася Анна Ярославна після відходу з королівського двора й що з нею сталося опісля. З уваги на цілковитий брак яких-небудь документів ледве чи буде колись можливість відповісти з усією певністю на це питання. Покищо залишаються тільки більш або менш правдоподібні здогади й гіпотези, що на основі різних анальоґій, подібностей і міркувань намагаються, принаймні приблизно, відтворити останні роки життя нашої високонародженої землячки й усталити, чи радше відкрити, місце її вічного спочинку.

Одним із таких здогадів є думка деяких дослідників, будьто би Янна Ярославна вернулася до себе додому до України десь незабаром після смерти свого другого чоловіка, графа Рауля де-Валюа. Як єдиний доказ на потвердження цього погляду висувають ці дослідники цілковитий брак усяких відомостей про Анну в тогочасних французьких документах і хроніках після 1075 року.

Оспорюючи цей погляд віконт де-Ке-де-Сент-Емур, уже нами згадуваний, висуває як протидокази ряд аргументів такого порядку:

За двадцять пять років свого безпереривного перебування у Франції Анна, відчужившися від рідного краю й родини, цілковито сфранцужилася й видається мало правдоподібним, щоб вона хотіла кінчати останні роки свого життя над берегами Дніпра, де знайшла б тільки байдужих, а може й ворожо до неї наставлених, кревняків, бо батько її Ярослав уже давно не жив (помер у 1054 році).

Що більше, вернувшись на рідну землю, вона застала б там схизму (вислів віконта де-Ке-де-Сент-Емур), якої ще не було ні перед ні в часі її виїзду до Франції, і як добра католичка могла б наразитися на гнів Східньої Церкви. Коли ж навіть прийняти, що Анна вернулася додому й прийняла православну віру, то така подія напевно залишила б тривалий писаний слід у письменників Православної Церкви, що не занедбали б використати цього факту в боротьбі з римською Церквою.

Але ніякі східні документи не згадують ні словом про поворот Анни до рідного краю, ні до православної віри. З уваги на все повище видається зовсім неможливим прийняти віродостойність твердження про поворот Анни до країни батьків.

Закінчуючи свої виводи, де-Ке-де-Сент-Емур гадає, що найбільш віродостойним буде прийняти погляд, що Анна Ярославна, залишившись у Франції доживати свого віку, пішла в якийсь манастир, щоб там у молитві й покорі, забутою всіми, закінчити останні дні свого незвичайного життя.

Дехто думає, що цей манастир знаходився десь в околицях Санлісу й могилу Анни Ярославни слід шукати таки в самому Санлісі або дуже близько від нього. Думка ця не позбавлена певної слушности, бо, як свідчать старі рукописи й хроніки, Анна дуже любила Санліс і волость Валюа, де вона так довго жила й з якими лучили її найкращі спомини її життя. Тому нічого дивного не було б у цьому, коли б вона виявила бажання саме тут закінчити своє бурхливе життя в якомусь жіночому манастирі, недалеко від стрункої дзвінниці абатства, що його збудувала вона на славу Христового мученика, святого Вінкентія.

Та з другого боку важко допустити, щоб Церква захотіла взяти під свою опіку грішну королеву в тому самому місті, в якому її подружжя з Раулем де-Валюа наробило стільки скандалу. Крім цього пасерб Анни, Симон де-Крепі, син Рауля, якого Церква зачислила між святих за його велику побожність, ледве чи стерпів би присутність у своїх родових посілостях жінки, якої шлюб з його батьком так рішуче осудив римський папа. Це все було б вказівкою, що ні в Санлісі, ні в його ближчих, чи дальших околицях, не слід шукати могили Анни, бо тут її (цієї могили) ніколи не було й не могло бути.

11. — Де поховано Анну Ярославну?

В заміну за це дійшло до наших часів свідчення з кінця XVII сторіччя, дуже, зрештою, пристрасно оспорюване, що вказує на можливу місцевість, у якій Анна Ярославна мала б доживати свого віку й якою мала б бути мала місцевість Вілліє (Villiers), положена недалеко від міста Етамп (Etampes) у провінції Ґатіне (Gatinais).

Вчений єзуїт, отець Менестріє, оголосив у єдиному в тому часі періодичному науковому паризькому виданні «Journal de Savants» в числі за 22 червня 1682 року статтю-замітку, що безпосередньо торкається останніх років життя Анни Ярославни, в якій читаємо:

«Всі, що писали історію Франції, давали досі за жінку Генрихові І, Робертовому синові, доньку одного з королів Росії (roi de Russie), яку називають Анною, і вони твердили, що, вийшовши вдруге заміж за Рауля де-Перон, графа де-Крепі й де-Валюа, вона вернулася назад до своєї країни. Проте щойно кілька днів тому отець Менестріє знайшов гріб цієї принцеси в церкві абатства в Вілліє, чину Цісто (Cisteaux), коло Ферте-Алєіс (La Ferté-Aleys) в провінції Ґатіне у віддалі однієї милі від Етамп. Це плоский гріб, якого кінці є зломані. На ньому є вирите обличчя цієї королеви. На голові у неї стоїть корона на подобу шапки, яку дається Елєкторам. Довкола портрету є нагробний напис півколом такого змісту: «Hic jacet domina Agnès uxor quondam Henrici regis» (Тут спочиває пані Анєс жінка короля Генриха). Решта напису відломана, і з другого боку читається: «Eorum per misericordiam Dei requiescant in pace» (Нехай з Божої милосерности їх (душі) спочивають у спокої).

«Цей надгробний напис свідчить: