Зоряна Лешко - Знайди мене

життя мріяла, що син буде лікарем, і розчарувати її після того, як він погодився… Мама не вибачить йому, а тато… Тато подумає, що він злякався і знайшов дурний привід передумати.

– Якби я вступав в Інститут фізкультури, ви б теж платили?

Іван побачив, що мама злякалась запитання, і швидко перевів погляд на тата. Він лише на мить стиснув губи й відповів:

– Ні. З твоїми даними й результатами тебе б зарахували без питань.

– Добре. Тоді в медичний я теж вступатиму сам.

– Іване!..

Мама сплеснула руками, і Іван відчув болючий укол: вона не вірить, що син зможе. Хоче, але не вірить.

– Сам! Це моя умова. Ці два року я буду вчитися так, як ви завжди хотіли. Я визубрю біологію й хімію, буду читати книжки з медицини, які є в нас удома, ходитиму до тата на роботу так часто, як зможу. Я обіцяю: буду викладатися повністю, і якщо не вступлю – значить, то не моє. А якщо вступлю, але потім дізнаюсь, що ви заплатили або просили за мене, – кину.

– Іване…

– Мам, я серйозно.

– Іване, – тато підійшов і поклав йому руку на плече, – у тобі говорить юнацький максималізм…

Іван стенув плечима і відступив на крок:

– Ви не вірите, що я зможу?

Мама стояла, притиснувши руки до грудей, і син уперше бачив її такою розгубленою, а тато несподівано всміхнувся:

– Здається, сину, я зовсім тебе не знаю.

Марія, 10 років

Марічка ніяк не могла згадати, хто це зробив. Їх п’ятеро бавилось у хованки, а вона мала жмурити. Хтось підбіг ззаду і штовхнув її так сильно, що дівчинка пробігла кілька кроків і вдарилась у двері. А потім усе сталось, наче у сповільненому кіно: скляний квадратик із віконця у дверях – він не розбився, просто виповз із рамки – почав повільно падати на неї. Здавалось, іще секунда – і він гострим кінцем встромиться їй в обличчя, але в останню мить дівчинка опустила голову й спробувала відступити.

Спочатку Марічка не відчула нічого. Болю як такого не було, тільки враження, що щось розтягує її шкіру й дуже сильно пече, а тоді стало тепло, майже гаряче, з’явилось ниюче, тягуче відчуття.

Марічка торкнула пальцями брову й не відразу зрозуміла, що відбувається. Кров раптом потекла швидким темним струмочком – з пальців на долоню, вниз рукою – і почала скапувати з ліктя на підлогу, утворюючи темну калюжку. І тоді Марічка закричала. Вона не плакала – просто кричала і кликала маму, адже хтось повинен заспокоїти її, сказати, що все добре, що це не страшно і все зараз минеться.

Мама, побачивши її, спершу сама злякалась, а тоді побігла по аптечку. Жінка пробувала промити рану, якось зупинити кров, а та все текла й текла.

Марічку почало нудити і від вигляду крові, і від солонувато-іржавого запаху, і від страху. Вона ще не зовсім розуміла, чого боїться, але це відчуття вже заповзло глибоко всередину, народжуючи паніку.

Мама наготувала шматок марлі, щоб замінити попередній, уже наскрізь просякнутий кров’ю, і коли подивилась на її чоло, на мить завмерла, а тоді заголосила:

– Що ти із собою зробила? Як ти тепер будеш жити?

І страх всередині Марічки вибухнув, охопив усе тіло, заморожуючи його. Чому мама кричить і нею майже трясе? Чому звинувачує її в чомусь? Те, що з нею сталось, насправді таке страшне?

– То не я…

– А хто? Хто то зробив?

– Я не знаю. Мене хтось пхнув…

– То всьо ті твої коліжанки! Та дич! Скільки я тобі казала не водитися з ними! І шо тепер буде?

– Перестань репенити!

Мама замовкла і злякано озирнулась. У дверях стояв тато й ледве стримував злість. Марічка мимоволі зіщулилась: тепер буде справді страшно.

– Що сталося?

Тато важким кроком увійшов у кімнату і втупився в калюжку крові коло Марічки. А тоді перевів погляд на неї, рукою вхопив за підборіддя й повернув до себе. Марічка побачила, як він зблід.

– Як?

– Вони бавились, і хтось штовхнув її на двері… там скло…

– А ти за чим дивилась? То ж так близько біля пульсів!3

Марічка почала тремтіти. Вона часто була свідком сварок між батьками, але зараз їй здавалось: ще мить – і тато вдарить маму. Знову вдарить.

– Я там… на кухні…

– Коли?

– Десь із пів години тому…

– Ти чого не поїхала зразу в лікарню? Уже збирайся!

Поки тато віз їх у лікарню, і цей шматок марлі просяк кров’ю, хоча Марічка відчувала, що її вже не так багато. Принаймні кров не просочувалась краплинами їй між пальців.

Заходити в лікарню було страшно, зразу згадались і кров з пальця, і болючі уколи, які вона мусила терпіти майже два тижні, поки хворіла бронхітом. Марічка лежала сама в лікарні, їй було холодно й страшно, а мама приходила лише раз у день, надвечір, щоб принести домашньої їжі. Плакати не було сенсу, бо медсестра дратувалась і укол ставав ще болючішим. І от знов лікарня, але сьогодні ще страшніше, бо мама ридає в хустинку, а тато злий як ніколи.

Усередині Марічку почало трусити. Після спекотного двору легка прохолода лікарні здавалась морозною, а навколо рани несподівано стало гаряче. Вона трохи сильніше притисла марлю й засичала від болю. Жар повільно розтікався чолом, і Марічці здалося, що воно пульсує й збільшується, а в самій рані поколює тисячами маленьких, дуже гострих голочок.

Тато вхопив Марічку за руку і швидко повів порожнім коридором, тоді щось запитав у медсестри, і вони зупинились. Марічка ні на що не реагувала. Дівчинка відчувала, як розпухла брова тисне на око, і його вже не можна розплющити. А якщо вона більше ніколи не зможе розплющити це око?

Марічку знов почало нудити, спину обдало холодом, і вона вже зібралася нарешті розревітись, але тато відчинив двері й завів її всередину. Дівчинка побачила лікаря, його здивований погляд – і заціпеніння зникло. Вона відчувала, що тато занадто сильно стискає її руку, мама досі плаче в хустинку, навіть у голосі лікаря було щось недобре.

Марічка глибоко вдихнула, і кров ударила у вуха, усе навколо почало розпливатись, здається, лікар запитав, як її звати, але далі вона не чула й не розуміла його, аж поки тато не розвернув її. На тапчані сидів хлопець, і Марічка впізнала його: старшокласник, один з найкращих футболістів школи, який одного разу заміняв учителя фізкультури в них на уроці й казав називати його Іваном Володимировичем. Марічка пам’ятала, як він ледве стримував сміх, коли хтось із учнів звертався так до нього. І зараз