Зоряна Лешко - Знайди мене

всі дивляться, і це бісило. Ніхто, ніхто в класі не підтримав його, отже… усі знають, що так і є. Чому він не знав? Як узагалі він міг не знати? Смішно. Так смішно, що аж хочеться кричати. Він був настільки поведеним на футболі, що майже не помічав нічого іншого. У нього в класі, крім Назара, навіть справжніх друзів нема. Прийти, відсидіти уроки, додому, нашвидку поїсти, зробити домашнє – і з м’ячем на стадіон. До вечора, до ночі, а тоді – втомленим і щасливим – спати. Він наче жив паралельним життям, щасливим, безтурботним та райдужним, сповненим мріями про майбутні тріумфи, усе сприймав як належне й був певен, що світ навколо прекрасний, його батьки – ідеальні, а Микола просто заздрить, бо досі не знає, чого хоче від життя. А зараз усе розсипáлось, як картковий будиночок, і він не давав собі з цим ради.

Іван так тішився, коли писав твір «Мої плани на майбутнє», і був певен, що впорався добре. Його все ще тримало піднесення після розмови з батьками, а відчуття, що він усе робить правильно, було схожим на ейфорію. Мама розплакалася, тато потиснув руку і обняв, здавалось, вони всі нарешті на одній хвилі. Батьки були щасливі з його рішень і не приховували цього.

Хлопець отримав заслужену п’ятірку за свій твір і приниження перед усім класом після уроку. Він ішов додому з твердим наміром випитати, дізнатися, переконатись, що все це брехня. Принаймні про них. Але що ближче до будинку, то менше рішучості залишалось. Ну як спитати? «Мам, а правда, що ви берете гроші з людей?» Та він крізь землю провалиться від сорому, щойно подивиться мамі в очі. Але ж повинен знати напевне, бо має заткнути Миколу, змусити забрати свої слова назад.

Удома не було нікого, і Іван навіть відчув полегшення. Потім, увечері або навіть завтра. Субота, неділя – два вихідні, він вибере момент і запитає, ніби між іншим. Але заспокоїтися все одно не вдавалось. Іван не міг знайти собі місця, у голові постійно крутилася сцена, що відбулася на перерві, і те, з яким злим задоволенням дивився на нього Микола.

Іван швидко зібрався та вийшов побігати. У вухах тихо звучали англійські фрази, але хлопець не сприймав їх, увесь час подумки вертаючись до Миколи. Чому він так ненавидить його? За що? У перших класах наче ж були друзями, бігали, бавились, разом мріяли про те, як будуть футболістами.

Дивно, як він міг забути про те, що Микола теж мріяв бути відомим футболістом? Іван навіть якийсь час заздрив йому, бо вчитель фізкультури виділяв його серед інших хлопців і завжди робив капітаном в іграх. А потім, у п’ятому класі, Микола невдало стрибнув, розтрощив п’ятку, і лікарі заборонили як мінімум рік займатися спортом. Іван, не задумуючись, відразу ж зайняв його місце. Номер один – що може бути краще?

– У тебе звіздюк!

Він навіть не образився на Ілонині слова, лише голосно розсміявся.

– А хіба погано хотіти бути найкращим?

– Але не так.

– Ти нічого не розумієш.

А Ілона мала рацію, у нього натуральний звіздюк. Рожеві окуляри, як у дівчини, і зацикленість на собі. Навіть повідомляючи батькам, що буде вчитись на хірурга, Іван упивався їхньою реакцією на свої слова, відчував себе центром усесвіту.

Йому стало неймовірно соромно за те, як саме він сказав батькам: наче робив їм послугу, дарував милість. Мама плакала з радості, тато потиснув руку… А Микола? Іван забув про нього, щойно той перестав бути конкурентом.

Микола… розмова… питання…

А чи треба питати взагалі? Микола ж чітко сказав – усі. І твої не виняток. Якщо всі, то навіщо питати? Навіщо засмучувати або навіть ображати батьків? Але Іван знав, що все одно запитає, бо щось усередині шепотіло: неправда, неправда, неправда. Їм це не потрібно.

Була одна з тих неділь, коли батьки залишились удома, і Іван нарешті зважився. Йому не хотілося псувати сніданку, але більше терпіти вже не було сили.

– Тату, можна дещо запитати?

– Питай.

– А… ви берете гроші з людей?

Сталося. Хлопець видав питання скоромовкою, на одному подиху, і завмер. Він боявся подивитись на маму, але не зводив погляду з тата. Той здавався здивованим, і Іванові стало соромно. Усе неправда, і він даремно образив батьків питанням.

– Часом.

– Що?

Іванові здалося, що він знову стоїть перед класом – осоромлений, принижений, і не має що сказати. Його батьки беруть гроші з людей за те, що роблять роботу, за яку їм і так заплатять! Як це можна пояснити? У якій професії ще таке можливо? І тепер, коли весь клас знає, що він змінив плани й хоче бути лікарем, вони будуть думати – або вже думають! – що це заради грошей.

– Але чому?

– Як тобі правильно пояснити…

– Не треба правильно! Ви ж отримуєте зарплатню!

– У країні зараз така ситуація, що із зарплатнею бувають… затримки…

– І тому ви дерете з людей?

– Іване, не грубіянь батькові!

Мама підвищила голос, але, глянувши на неї, Іван побачив, що насправді вона здивована та розгублена. Він таки чогось не розуміє?

– Аню, я сам. Сину, не думав, що ти зовсім нічого не знаєш, не бачиш. Але, можливо, так навіть краще, тому я таки поясню тобі правильно. У країні криза, але з’явилися люди, які зробили бізнес і думають, що вони круті. І свято вірять: якщо покажуть гроші, то перед ними упадатимуть; якщо не заплатять – їх не полікують правильно; якщо вони з грошима, то можуть качати права навіть у лікарні; якщо відмовишся від грошей – то або набиваєш собі ціну, або поганий лікар. Щоб ти зрозумів, у мене немає «такси» і я ніколи не беру з людини, якщо вона… нормальна чи гроші потрібні їй самій.

Іван не знав, що думати, як реагувати. Усе наче логічно пояснено, але все одно…

– Але це все одно неправильно.

– Іване, невже ти настільки відірваний від реальності? Зараз платять за все, навіть за безкоштовне навчання. І за твій вступ…

– Що?! Тобто у виш я буду вступати за гроші?

Хлопець зірвався з крісла і з недовірою дивився на батьків. Він відмовився від мрії – заради чого? Щоб йому тицяли, що він усе робить заради грошей і вирішує грошима? Хоча ще не пізно все відіграти назад. Він поки в школі, а за два роки знов може змінити плани на майбутнє.

Іван подивився на маму й раптом усвідомив, що вона не просто розуміє – вона відчуває його й боїться, що зараз син озвучить цю думку. Жінка все