Зоряна Лешко - Знайди мене

Дівчинка зачепилася за його погляд, щоб не розплакатись. Іван чужий, він хлопець, старший, з її школи – поки вона дивиться йому в очі, доти не заплаче. Хоч як боляче, але мусить витримати.

Лікар забрав марлю від її ока, і Марічка побачила, як смикнулись кутики губ хлопця, він важко ковтнув і наморщив носа. Йому неприємно, але він усе одно дивиться, а це означає, що насправді все не так погано.

Марічка відмовилася лягти на тапчан. Дівчинка точно знала: якщо заплющить очі, то буде боляче, вона розплачеться, і від того стане ще гірше. А так вона зможе витримати, хай навіть болить, і поки лікар зашиватиме рану, вона буде бачити з виразу Іванового обличчя, що лікар усе робить добре.

Перший укол болів так, що аж закрутило в носі. Марічка відчувала, як голка проколює шкіру, як неприємно, коли нитка тре і стягує краї рани, як усе ниє так, що пекучою крапкою віддає десь аж у ногу, але це байдуже, бо вираз юнакового обличчя наганяє жах.

Він намагався триматись, не показати, що йому неприємно, але губи стиснуті й нервово смикаються щоразу, як лікар робить шов; величезні очі майже не кліпали, а зараз Іван такий блідий, що добре помітно краплинки поту на його чолі.

Марічка дивилась і не могла відвести погляду, навіть якби захотіла. Вона тепер негарна, з неї будуть сміятись. Це ще одна нагода для однокласників познущатись, і вони обов’язково вигадають якесь гидке прізвисько і… заберуть пісню. Учитель музики не захоче, щоб вона співала на концерті…

Пальці судомно вчепились у тапчан, аж стало боляче. Якщо в неї заберуть можливість співати, то що залишиться? Батьки заледве назбирують гроші на пристойний одяг і взуття для неї, більшість однокласниць дивляться боком і не надто хочуть дружити. Єдина її цінність – голос…

Удома стало ще гірше, тепер брова боліла, нила, колола голками й свербіла так, що хотілося здерти пластир і терти чоло пальцями, аж поки всі ці відчуття не зітруться з обличчя.

Тато сказав Марічці сидіти у своїй кімнаті, але навіть крізь зачинені двері було чути сварку. Знову. Як і щодня останніх три роки. Тоді Марічка тихо йшла у свою кімнату, затуляла вуха руками й витягувала з пам’яті декілька розмитих спогадів п’ятирічної давнини, коли вони були веселою щасливою сім’єю. Тато приходив із заводу, забирав її з садочка, і вони разом ішли по маму в гастроном, а та, із високою зачіскою й підведеними очима, зустрічала їх усмішкою, і Марічка завжди отримувала щось смачне.

Потім усе змінилось і з кожним днем ставало тільки гірше. Мама все рідше усміхалась, перестала підводити очі, а високу зачіску змінила на маленьку ґульку. Щоденна їжа стала одноманітною, і жінка дуже рідко приносила з роботи щось лише для доньки.

Спочатку Марічка капризувала, навіть пробувала плакати, ніякі пояснення та вмовляння не допомагали, і одного разу мама зірвалась. Вона кричала на Марічку, а коли та почала плакати – схопила за плече, боляче стиснувши пальцями, шарпнула і, нахилившись, прокричала просто в обличчя:

– Заткнись нарешті! Грошей нема – і не знати, коли будуть!

Тоді тато вперше вдарив маму. Марічка не чула, коли він увійшов, не чула, що він сказав мамі, бо та несподівано відпустила її й відступила на крок. Дівчинка, усе ще схлипуючи, хотіла поскаржитися татові, а тоді побачила різкий рух його руки – і мамина голова смикнулася вбік. Звук ляпаса, такий дзвінкий у несподіваній тиші кухні, паралізував Марічку, вона боялася навіть дихати.

Мама вхопилась обома руками за щоку. У її погляді був страх, біль і неймовірне здивування – так, наче вона досі не вірила в те, що сталось. А в тата несподівано опустились плечі, і вся його злість випарувалась.

– Не кричи на дитину. Вона нічого не розуміє й не винна в тому, що сталось. Так само, як не винна в тому, що наш завод закривають.

Мамині очі стали ще більшими, а тоді вона розплакалась. Спочатку схлипом, а потім голосно, навзрид. А тато далі стояв посеред кухні й зовсім не намагався її заспокоїти.

Після того дня Марічка була впевнена, що все це сталося через неї, через її плач і постійне бажання чогось, хоч мама завжди повторювала, що не може зараз цього купити. Дівчинка не розуміла, не хотіла чути, вона звикла до іншого і своїми захцянками довела маму до крику, тому тато її вдарив. Тепер вони постійно сварились, і Марічка часто чула своє ім’я:

– Їй треба взуття… куртку… колготи… полікувати зуб… нема за що… коли тобі нарешті заплатять? Мені дають товаром, а тобі обіцяли гроші…

Розмова, яка починалася спокійно, з кожною хвилиною ставала все голоснішою, і Марічка затуляла вуха, щоб не чути, як вони сваряться через неї.

Відколи Марічка пішла до школи, спокійних вечорів майже не було. Мама здавала зміну в магазині й намагалася встигнути навести лад удома, приготувати щось інакше, як учора, а тато приходив з роботи втомлений і злий. Марічка пробувала випитати в мами хоч щось, але та тільки відмахувалася, щоб донька не заважала. Дівчинка зрозуміла тільки, що тато тепер заробляє на «шабашці». Але якщо в нього є робота і мама досі працює в гастрономі, то чому в них усе так погано?

І Марічка знов робила той самий висновок: батьки сваряться через неї. А вона ж так старається бути доброю, чемною, нічого не просить, хіба що хочеться аж так, що нема сил терпіти, але питає тільки раз і дивиться з надією. Часом мама довго затримує на ній погляд, і Марічці здається, що та зараз заплаче, але частіше просто відвертається зі словами завтра… пізніше… потім… коли будуть гроші.

Коли почалася школа, Марічці здалося, що це найкраща нагода виправити ситуацію. Дівчинка буде так добре вчитися, що батьки нарешті зрозуміють: вона добра дитина, – і перестануть сваритися.

Перший рік пролетів швидко. Марічка вчилася, почала читати першою в класі та хвалилась удома відмінними оцінками в щоденнику. Мама кидала неуважний погляд, казала: «Молодець, іди роби уроки», – і відверталась. Здавалося, вона сама шукає собі заняття – робити будь-що, навіть знов і знов те саме, – аби зайняти руки. Марічка ображалась, але стримувала сльози і йшла за домашнє завдання, хоча вже зрозуміла, що хорошими оцінками нічого не змінить.

На противагу мамі, тато завжди тішився з її успіхів. Саме він допомагав, коли Марічка чогось не розуміла, розпитував про школу, однокласників, учителів, перевіряв уроки, слухав, як вона читає. І саме він час від часу