Світлана Талан - Просто гра

макаронів вистачило, – пояснила дівчина. – Дорогою купила пару помідорів, тож є що поїсти. А ти чого така кисла? Ніби ж є що на стіл поставити.

– Щастя не тільки в їжі, і навіть не в грошах, – зітхнула Наталія і розповіла про останню розмову з Іллею. – Відчуваю, що він щось задумав, а на серці тривога. Боюсь, щоб кудись мій Ілько не вляпався.

– Він не мала дитина, дасть собі раду.

– Іринко, мені так тривожно! – зізналася Наталія. – Учора ввечері випадково почула розмову батьків. Мені було погано чути, але з уривків я зрозуміла, що вони хочуть завадити нашому з Ільком весіллю.

– Батько в курсі, що ти при надії?

– Так, мама йому розповіла, але він чомусь мені нічого не каже. Його мовчання так дратує! Краще б уже вилаяв чи що! А ще чекають на приїзд Вовчика Михайлівського, готуються до прийому. Я, звичайно, скучила за Вовкою, але не до нього зараз.

– Ви з дитинства товаришуєте, а дитяча дружба – то на все життя.

Наталія нічого не промовила на те. Вона згадала, як у дитинстві Вовчик її опікав, захищав від старших хлопчиків. Одного разу, коли вони гуляли у дворі, у Наталії один із хлопчаків відібрав відерце й розвалив усі її «пасочки» в пісочниці. Вона розплакалася, а нахаба сів на велосипеда, розсміявся і поїхав. Тоді Вовчик побіг за ним і наздогнав десь у сусідньому дворі. Наталія не знала, що там між хлопцями відбулося. Проте увечері до них додому прийшла незнайома жінка із сином, у якого була перебинтована голова, і почала голосно звинувачувати Наталію, що та обзивала її хлопчика поганими словами й нажалілася старшому другу, який відерцем розбив дитині голову.

– Дівчинко, ти маєш вибачитися! – волала тітка, тримаючи своє чадо за руку. – Інакше я напишу заяву до міліції і тебе, і твоїх батьків посадять до тюрми!

Наталя й досі пам’ятає ту злу тітку з рудим волоссям і величезними грудьми. Дівчинці вона здавалася страшною і грізною настільки, що Наталія розревілася від страху.

– Я його не била! – розплакалася вона. – Це він мої «пасочки» розвалив!

– Звісно, не била, але намовила іншого хлопчика. Я ще й до нього доберуся, але ти маєш вибачитися, бо підеш до в’язниці! – Зла тітка сварилася товстим пальцем перед носом дівчинки.

– Я не хочу до в’язниці! – ридала налякана Наталія, розмазуючи сльози по обличчю.

Мама намагалася заспокоїти розлючену жінку, але марно. На щастя, повернувся додому тато. Він відіслав маму та Наталію до кімнати, а сам швидко утихомирив скандалістку, сунувши їй трохи грошей.

З роками дружба з Володею у Наталії міцніла. З ним було завжди цікаво, і вони завжди знаходили спільну мову. Зараз Наталя вперше задумалася, намагаючись згадати хоча б один випадок, коли вони сварилися, і не змогла. Він завжди був поступливим і врівноваженим, а ще розумним і цікавим. Останні роки вони бачилися рідко, зустрічалися, тільки коли Володя приїжджав влітку із-за кордону, де навчався. Після навчання він лишився там на рік на стажування, а тепер мав повернутися до міста і, як зрозуміла Наталія з підслуханої розмови батьків, хоче розпочати власну справу.

– Альо, гараж! – Ірина жартома штовхнула ліктем подругу. – Ти де? Я тут! У тебе морозиво попливло!

Наталія здригнулася, повернувшись у реальність, доїла морозиво й витерла руки хустинкою.

– Ходімо прогуляймося, – запропонувала вона подрузі.

Вони ходили алеями парку, де було багато відпочивальників, але Наталія нікого не помічала – її думки були далеко, поряд з коханим.

Розділ 10

Коли Микола сказав, що ввечері Латиш готовий вислухати Іллю, хлопець зрадів так, ніби тримав у руках виграшний лотерейний квиток.

– Дякую тобі! – потиснув він другу руку. – Безмежно вдячний!

У призначену годину Ілля прийшов за вказаною адресою. Латиш призначив йому зустріч на другому поверсі ресторану, де розташовувався офіс. Туди Іллю провели охоронці. Вони ж доповіли про його прихід господареві, і хлопця запросили до робочого кабінету. За столом у шкіряному кріслі сидів Латиш. Чоловік був трохи старшим за Іллю, широкоплечий, спортивної статури, з пронизливим поглядом. Він був у чорній майці, а на передпліччі в Латиша Ілля помітив татуювання у вигляді черепа. На шиї – важкий золотий ланцюжок з масивним хрестом, голова – голена, а може, чоловіка спіткало раннє облисіння. Ілля, поки роздивлявся, розгублено тупцяв на порозі, чекаючи запрошення. Латиш перебіг поглядом юнака і втупився в масивний акваріум. Здавалося, що чоловік взагалі забув про присутність стороннього, аж раптом, ніби прокинувшись, різко повернувся до Іллі й кивком запросив хлопця сісти навпроти.

– Як тебе звати? Хто ти? – запитав Латиш.

– Я? Ілля, – невпевнено промовив юнак. – Працюю автослюсарем. Ось…

– І що ти хотів від мене, Ілле, що працює автослюсарем?

– Перепрошую, як мені до вас звертатися?

– Я з тобою дітей не хрестив, тож, як усі, – Латиш.

– Я хотів би відкрити власний відеосалон, – сказав Ілля, так і не наважившись назвати чоловіка Латишем. – Тобто куплю відак, орендую приміщення, буду купувати касети з бойовиками, де Джекі Чан у головній ролі, а ще – еротику.

– Гарна задумка. А я до чого?

– Справа в тому, що я не маю стартового капіталу, – тихо промовив Ілля.

– Зовсім на нулі?

– Так, – зітхнув юнак.

– Багато хто хоче стати бізнесменом, а на ділі виходить далеко не в усіх, – зауважив Латиш.

– Я все до дрібниць продумав і прорахував! – запевнив його Ілля. – Тож я хочу просити вас дати мені гроші в борг. Будь ласка!

– Я даю під десять відсотків щомісяця. Впораєшся? – Латиш пробурив його поглядом.

– Впораюсь!

– Скільки ти хочеш і на який термін? – поцікавився чоловік.

Ілля відповів, що йому вистачить сім тисяч зелених.

– За рік ти маєш повернути мені повну суму, – сказав йому Латиш.

– Я зрозумів! – закивав Ілля.

– Напишеш розписку.

– Звичайно!

– Паспорт із собою?

– Так!

– Давай сюди, я зніму з нього копію.

– Прошу!

– Знаєш, що я можу зробити з тобою, якщо не повернеш борг?

Ілля витримав важкий погляд Латиша.

– Можу здогадатися.

– Мої хлопці просто закатають тебе в асфальт, але спочатку ти повернеш борг. Маєш квартиру?

– Так, живу там з матір’ю та братом, – відповів Ілля, згадавши, що нещодавно батько Наталії також погрожував закатати його в асфальт. «Двічі не закатають», – майнула мимоволі думка.

– Дивись, щоб не залишив рідних на вулиці, – попередив Латиш і дістав із шухляди стола аркуш паперу та ручку.

Обговоривши деталі, Ілля отримав бажані сім тисяч доларів, написав розписку і, не тямлячи себе від щастя, покинув приміщення.

Уже сутеніло, тож Ілля, час від часу торкаючись прикріпленої на поясі барсетки з грошима, поспішив додому. Щоб скоротити шлях, він попрямував