Януш Вишневський - Самотність у Мережі

цю магію дії прозаку. Він пояснював це як фокус із гральними картами. Картами були якісь нейрореле в синапсі. Я не зрозуміла цього до кінця. Але знаю, що це спрацьовує. Мій психіатр теж це бачив.

Ти знаєш, що найбільше людей у депресії накладають на себе руки саме тоді, коли прозак починає діяти, і вони вже близькі до одужання? У справжній депресії ти є зовсім без тяги, що тобі навіть не хочеться перерізати собі жили. Ти ходиш або лежиш наче в застигаючому бетоні. Коли прозак починає діяти, ти нарешті відчуваєш силу, щоб роздобути бритву і йти до лазнички. Тому ті, на самому дні, прозак повинні приймати в лікарні і найкраще – прив’язаними до ліжка шкіряними ременями. Щоб упродовж декількох днів вони не могли самі йти до лазнички. Але можна обманути пильність санітара і піднятись на дах лікарні.

Після прозаку мій психіатр сказав мені, що я повинна «зробити практичну ретроспекцію» і поїхати до Польщі. Такий собі психоаналітичний експеримент, щоб скоротити час лежання на канапі.

Це було в травні. Я прилетіла в неділю. Я мала чіткий план «практичної ретроспекції» на цілих 7 днів: Варшава, Желязова Воля, Краків, Освєнцим. Але це був лише план. У Варшаві я сиділа майже весь час у готелі неподалік від пам’ятника, біля якого стояли вартові. Кожного ранку після снідання я замовляла таксівку і їхала до Желязової Волі. Сідала на лавці біля садиби, слухала Шопена.

Іноді не плакала.

До Желязової Волі я приїздила щодня. Окрім четверга. У четвер, коли я туди їхала, як і щодня, таксівкою, по радіо хтось вимовив його ім’я. Я наказала таксистові повернутись і їхати до Вроцлава.

У деканаті годину шукали когось, хто б говорив англійською. А коли врешті знайшли, то якась приємна пані сказала мені, що Елйот виїхав до Німеччини і, звичайно, уже не повернеться: «Хто був би такий дурний, щоб повертатись?»

Як він міг виїхати до Німеччини? Після того, що німці зробили з його батьком у таборі?!

Та приємна пані в деканаті не знала його адреси. Втім, я не хотіла її мати. Того самого вечора я була знов у Варшаві. Ретроспекція закінчилась. Психіатр був неправий – мені це зовсім не допомогло.

Може, Ти знаєш, яким правом, яким холерним правом Елйот передбачив, що я б не була щаслива в цій країні? Бо що? Бо будинки сірі, бо в магазинах лише оцет, бо телефони не працюють, бо туалетний папір, якого нема, бо склянки для мінеральної води на заіржавілих ланцюгах? Чому він мене не запитав, чого я насправді потребую в житті? Я ж взагалі не телефоную. Не п’ю мінеральної води, а оцет вживаю до всього, навіть до fish’n’chips.

Ні! Він навіть не завдав собі труду мене запитати. Той, хто питав мене про все, включно з тим, «що це за відчуття, коли тампон з кров’ю набухає в тобі».

Він поклав руку на одному з тих двох сердець і виїхав. А я могла б копати з ним криницю, якби виявилося, що там, куди він мене забирає, ще немає води.

Потім навіть світ, який нібито нас розділив, переставав уже бути поділеним. Настали такі часи, що ввечері я лягала спати, а вночі в якійсь країні змінювалась політична система.

Лондон мав на мене засильний тиск. Щоб витримати, треба було бути герметичним. Інакше все відлетить з тебе. Це чиста фізика. Я не вміла бути аж такою герметичною. Легше, коли двоє «тримаються за покривало». Я не зуміла бути сама. Навіть коли я комусь дозволяла засинати біля себе, то завжди траплялося так, що то я мусила тримати два покривала. Крім того, мені, безперечно, було важче. Адже ж я з села. Дублін цього не змінив. Острів завжди був селом. Селом на кліфі. Найгарнішим, яке я знала. Але я не хотіла повертатися на Острів. Згодом виявилося, що я навіть не мусила.

Колись після опери і після вечері, яка була ніщо інше як поділом за ікрою «решток» якогось меншого банку між двома більшими, директор одного з більших банків запитав мене, – я одержала запрошення, бо була «біржовим аналітиком молодого покоління, який подає надії» (в перекладі на загальнозрозумілу в банку мову означало, що в мене найкращий бюст у відділі цінних паперів), – чи я також мешкаю в Ноттінґ-Хілл. Коли я відповіла жартома, що не можу собі дозволити помешкання в Ноттінґ-Хілл, він усміхнувся, показуючи бездоганно білі зуби, і відповів, що це, без сумніву, незабаром зміниться, але тепер і так не має значення: він «завжди мешкає неподалік», хай би де я проживала. Я це чітко зрозуміла. Мені навіть сподобалася така відповідь. Хоча він був французом, але розмовляв, що є абсолютним винятком, англійською з американським акцентом. Мені в ньому сподобалося також і те, що, на відміну від усіх інших, був мовчазний упродовж цілого вечора, хоча й мав у тому банківському починанні найважливішу роль. Крім того, вітаючись, поцілував мені руку. З тієї вечері ми вийшли разом.

Він мешкав у Park Lane Hotel. Був імпотентом. Жоден мужчина після Елйота не був таким ніжним, як він того вечора. Його не було, коли я прокинулася вранці в його ліжку. Через тиждень мене запитали, чи не хотіла б я керувати «стратегічно важливим відділом нашого банку в Ноттінґ-Хілл». Я не хотіла. Я зателефонувала до нього після ланчу і запитала, чи немає якого «стратегічно важливого відділу» в Саррей. Саррей як Острів, тільки на землі. Того самого вечора він прилетів з Ліона, щоб сказати мені за вечерею, що «є, звичайно, такий відділ, є віднині». Коли після випивки в барі ми пішли до його кімнати в Park Lane, там стояв найкращий CD-плеєр, який тільки можна було купити впродовж кількох годин у Лондоні. Біля нього, в чотирьох рядах, стояло кількасот дисків з серйозною музикою. Кількасот.

Я думаю, що він мене кохає. Він делікатний, чуттєвий, вдивляється в мої очі з таким сумом. Він не пропадає за музикою, але привозить мені все, що музично обдарована асистентка відділу реклами його банку відшукає на світових фонографічних фірмах, які спеціалізуються на продукції дисків із серйозною музикою.

Часом я отримую диски, перш ніж вони з’являться в магазинах Європи. Він здатний прилетіти з Ліона, зустрітися зі мною на летовищі і забрати на концерт до Мілана, Рима або Відня. Після концерту ми не завжди йдемо до якогось готелю. Він повертається до Ліона, а мене садить у літак до Лондона.

Під час концерту він весь