Джоджо Мойєс - Париж для самотніх та інші історії

штанах від піжами, думає; перед ним порожня чашка від кави. Він дивиться на маленьке фото Сандрін, яке тримає в руках. А тоді, коли надворі стає доволі прохолодно, щоб і далі сидіти на даху, він залазить назад у квартиру – цього разу обережно – і роззирається довкола. Вона мала рацію. Тут повний безлад. Він бере мішок для сміття й починає прибирати.

За якусь годину крихітна квартира трохи змінилася: брудний одяг перемістився в кошик для білизни, старі газети лежать біля дверей, і пізніше він здасть їх на переробку, посуд вимито й складено в сушарці. Усе стоїть на своїх місцях. Він умився, поголився й одягнувся. Тепер ніщо не зможе завадити йому писати роман. Він кладе сторінки, які вдалося знайти, на стіл біля ноутбука, складає їх у потрібному порядку, відкриває текстовий редактор. Перед ним постає порожня сторінка, він уважно дивиться на неї.

Час іде. Він перечитує кілька сторінок, а тоді відкладає їх убік. Потім бере в руки аркуш і якусь мить уважно його вивчає, повертається до ноутбука й кладе пальці на клавіатуру. Перевіряє мобільний. Дивиться у вікно на сірі дахи. Після того йде у ванну. Повертається до ноутбука. Нарешті він дивиться на годинник, встає й бере свою куртку.

* * *

Біля невеликого кіоску перед Нотр-Дамом порожньо. Фаб’єн зупиняє мопед, знімає шолом і якусь мить дивиться на Сену, спостерігаючи, як пропливає катер із туристами, які щось вигукують і роблять фото крізь величезні вікна. Невеличкий човен «Троянда Парижа» з кількома дерев’яними сидіннями спокійно стоїть, пришвартований до пірса, порожній. Фаб’єн дістає з багажника мопеда пакунок і спускається до кіоску, де сидить його батько, читаючи газету.

– Лосось, – говорить він, простягаючи батькові пакунок.

Клемен цілує сина в обидві щоки, розгортає пакунок, відламує шматочок, кладе до рота й ретельно розжовує.

– Непогано. Перекажи, щоб наступного разу клав менше кропу, ми ж не в Росії. А тісто доволі смачне.

– Немає роботи?

– Усе цей катер. Він забирає всіх туристів.

Вони мовчки дивляться на воду. До набережної спускається якась пара, але, зупиняючись біля кіоску, закохані якусь мить вагаються і йдуть геть. Фаб’єн чухає гомілку.

– Якщо я тобі сьогодні не потрібен, то можна я піду на виставку Кало?

– Хочеш побачитися із Сандрін?

– Ні, мені подобається Фріда Кало, – промовляє Фаб’єн, хитаючи головою.

– Звісно, подобається, – відповідає Клемен, дивлячись на воду. – Ти не часто говориш про щось іще.

– Вона казала, що я ніколи не зможу змінити своє життя. Я лише… хочу їй показати. Мені подобається мистецтво, я можу змінитися. О, а ще я прибрав у квартирі.

Між ними зависає коротка тиша. Фаб’єн кидає насмішкуватий погляд на батька, коли той плескає себе по кишенях, ніби щось шукаючи.

– Намагаюся знайти твою медаль, – говорить Клемен.

Фаб’єн стоїть, криво всміхаючись.

– Я повернуся о четвертій, тату. Якщо раптом тобі буде потрібна моя допомога.

Клемен доїдає лосося. Він обережно складає папір у невеликий квадратик і витирає рота. Вільною рукою тисне синові руку.

– Сину, – говорить він, коли Фаб’єн уже збирається йти, – відпусти її. Не сприймай усе так серйозно, гаразд?

* * *

Сандрін завжди казала, що він занадто пізно прокидається. І тепер, потрапивши в кінець черги, розмежованої знаками з написами «Звідси до входу на експозицію година», «Дві години до входу», Фаб’єн сварить себе за те, що не прийшов раніше, як він, власне, планував.

Він став у чергу десь сорок п’ять хвилин тому у веселому настрої, думаючи, що пройде всередину доволі швидко. Але за цей час просунувся на якихось нещасних кілька кроків. Надворі прохолодно, і він потроху починає мерзнути. Тому натягує вовняну шапку майже до очей і копає камінець на тротуарі.

Звісно, він міг вийти з черги й повернутися до батька, як і обіцяв. Міг повернутися додому й закінчити прибирання у квартирі. Він міг заправити мопед і підкачати камери. Міг нарешті перебрати папери, адже відкладав це заняття вже не перший місяць. Але оскільки ніхто не збирався виходити з черги, він також вирішив стояти до кінця.

«А що, як тут мені стане легше?» – думає він, натягуючи шапку на вуха. Можливо, сьогодні він зробить крок уперед. І не відступатиме, як завжди, у чому його не раз звинувачувала Сандрін.

Це, звісно, ніяк не пов’язано з тим фактом, що Фріда Кало – улюблена художниця Сандрін. Він піднімає комір, уявляючи, як випадково наштовхується на неї в барі. «А, так, – недбало кине він. – Я щойно був на виставці Дієго Рив’єри і Фріди Кало». Вона здивується, може, навіть зрадіє. Можливо, він придбає каталог і подарує їй.

Незважаючи на ці мрії, він розуміє, що з цього нічого не вийде. Сандрін навряд чи буде поряд із баром, де він працює. Після того, як вони розійшлися, вона його уникає. Тоді що він тут робить?

Він підводить погляд і помічає дівчину, яка повільно йде в кінець довжелезної черги, синя шапка насунута на очі. На обличчі така ж розгубленість, як і в інших, хто розуміє, наскільки довгою виявилася черга.

Вона зупиняється за жінкою неподалік від нього. У руках дві смуги паперу.

– Перепрошую, ви говорите англійською? Це черга на виставку Кало?

Вона вже не перша, хто запитує. Жінка знизує плечима й відповідає щось іспанською. Коли до Фаб’єна доходить, що саме тримає ця дівчина в руках, він розвертається до неї й говорить:

– Вам не потрібно стояти в черзі. У вас же є квитки.

Він указує їй на початок черги.

– З квитками туди, – промовляє він.

– О! – Вона всміхається. – Це чудова новина.

І тут він її впізнає.

– Пробачте, це часом не ви вечеряли вчора в кафе «Бастід»?

Вона виглядає злегка приголомшеною, а тоді прикриває рота рукою.

– Ой! Офіціант. Я облила вас вином. Пробачте!

– De rien[8], – відповідає він. – Дрібниці.

– Усе одно вибачте. І… спасибі. – Вона вже збирається йти, але раптом розвертається й дивиться на Фаб’єна, а тоді – на чергу. Трохи розмірковує й нарешті запитує:

– Скажіть, ви чекаєте на когось?

– Ні.

– Хочете… Хочете мій другий квиток? У мене два.

– А вам він хіба не потрібен?

– Мені їх… подарували. Другий виявився зайвим.

Він витріщається на неї, очікуючи на пояснення. Але вона більше нічого не говорить. Він простягає руку й бере квиток.

– Дякую.

– Це найменше, що я можу для вас зробити.

Вони прямують до невеликої черги біля входу, де перевіряють квитки. Він не в змозі стримати