Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

чуттєфільтри: один тут, у Піднебесній Вежі, другий — у підупалому Відділку Психокліматичних Студій. У нормальному стані чутливий до погоди апарат світився чистим білим сяйвом. Надто гнітюча злива давала блідо-голубу забарву; затяжні періоди легких бризів та сонячного неба забарвлювали прилад у ніжно-рожевий колір. Але ці всі кольори були пастельних відтінків. Досі прилади не реєстрували чогось надзвичайного, хіба що явища, вдатні спричинити легке розчарування чи істеричний сміх. Звісно, погода справляла вплив на всі істоти Світокраю, але вплив той завжди був помірний.

Але не тепер!

При погляді на чуттєфільтр у Професора відвисла щелепа і шалено закалатало серце. Апарат пульсував насиченим різнобарв’ям. Він палав, блимав, іскрився. То сліпучою червінню, то ультрамарином, то ярою смарагдовою зеленню. І фіолетом — глибоким, аж чорним, безумним фіолетом.

— Шквал-духовій! — ахнув Професор. Він читав про такі явища у припалих пилом фоліантах «Трактату про основи». — Не дивниця, що мої нерви такі збуджені.

Ту ж мить небо на півночі розпанахав кривулястий спалах блискавки. На хвилю ніч перетворилася на день. Стрілка світломіра стрибнула за поділки шкали і завмерла там, а грім, який пролунав відразу після блискавки, на друзки потрощив звукозаписувач.

Професор витріщився на понівечене приладдя.

— Які ж ми лицеміри, коли вдаємо, ніби розуміємо погоду, — пробуркотав він і крадькома глянув через плече — чи не почув хто, бува, його слів? У Санктафраксі не бракувало надміру амбітного люду, який залюбки скористався б можливістю зіграти на таємних побоюваннях Найвищого Академіка. Дякувати Небові, тут не було нікого, хто міг би почути його блюзнірські слова.

Зітхнувши, Професор Темрявознавства підтикав свою чорну мантію і подерся сходами на зашклену мансарду. Там він припав оком до окуляра великого телескопа, розміщеного посередині приміщення.

Наводячи різкість, Професор усе глибше й глибше поринав у чорну порожнечу, що зяяла за Світокраєм. Як жаль, що він не може зазирнути бодай трішечки далі.

— Які ж таємниці криються там? — подумав він уголос. — Не… Небо всемогутнє, а це що таке? — у поле його зору потрапила чорна цяточка.

Тремтячими пальцями професор відрегулював фокус. Розпливчастий предмет окреслився виразніше. Він був схожий на небесний корабель. Та що там робити небесному кораблеві, без страхування і в такій далечі від землі? Ще заледве вірячи тому, що бачили його очі, Професор відірвався від телескопа, видобув із кишені носовичка і протер очі.

— Жодних сумнівів, — гарячково буркотів він. — Це повітряний корабель. Щоб я з цього місця не встав. Якщо тільки не…

Він озирнувся на чуттєфільтр. Той мінився усіма відтінками пурпуру.

— Ні! — здригнувся Професор. — Годі й думати про таке. Не з’їхав же я з глузду!

Він різко обернувся, схопив телескоп і знову гарячково припав до окуляра. Цього разу в розбурханих глибинах нічого не було видно. Тремтячими пальцями він одрегулював фокус. Нічогісінько. А потім. Професор ахнув. Від тої точки, де мрів повітряний корабель — чи, як сподівався Професор, принаймні мав би мріти, — у темну порожнечу розліталося кілька яскравих світляних куль.

Спантеличений Професор облишив телескоп і поспішив до вікна.

— Метеори! — закричав він.

Світляні цяти одна за одною злинали догори і, широкою палахкотючою дугою розтинаючи чорне небо, мчали до Світокраю. Професор нарахував сім таких крапок. Ні, вісім — дві з них летіли у парі. Окрім цих двох, кожна зірка гнала у своєму напрямі, зі своєю швидкістю і окреслювала свою параболічну траєкторію.

Професор зітхнув. Характеристики світла не належали до сфери його наукових зацікавлень, а проте він хотів би мати у своєму розпорядженні одну таку зірку, аби описати її склад; аби довести раз і назавжди, що темрява лежить ув основі всякого світла. Та як знайти те місце, де впаде котрась із них?

Метеори вже починали сягати землі. Одні — десь неподалік, інші пролітали над Багнищем і заглиблювались у Темноліс. Ще одна, яскравіша за решту, загналася в таку далеч, що Професор згубив її з очей.

— Чудасія! — прошепотів він. Завивав вітер, рипіла вежа. — Чудасія та й годі!

* * *

Далеко внизу, під летючим містом, яке батожила буря, вулиці Нижнього міста поступово перетворювалися на трясовину. Його безталанні мешканці гасали по грузькій багнюці, відчайдушно силкуючись бодай щось порятувати від шлейфу руйнації, що його волочив за собою вихор.

— О Небо, що буде з нами всіма? — почувся переляканий зойк міської гномихи, коли небо осяяв яскравий спалах. — Чому нас не попередили, що насувається такий страхітливий ураган?

Заревів вітер. Загримотів дах. Над її головою в нічному небі просвистів метеор. Запізно звівши голову, аби побачити його виразно, вона відкинула волосся з очей і крізь запону суцільної зливи задивилась на летюче місто. Її обличчя спотворила злосливість.

— Чому та професура нас не попередила? — закричала вона.

— Професура? Не сміши мене, Глім, — сердито гукнув згори її компаньйон, силкуючись мотуззям скріпити порушений дах. — Оті слимаки-королази, яких там аж кишить? Недотепи, слизькі, аж від них тхне…

ГРЮК!

— Тогу! — стривожено зойкнула Глім. — Що з тобою?

Тог не відповідав. Глім — серце їй стискалося від важкого передчуття — підібрала спідницю і видряпалася по драбині нагору. Дах був порожній. У гофрованому шиферові з залізного дерева зяяла діромаха з нерівними краями.

— Тогу! — знову закричала вона.

— Я тут, унизу, — долинув приглушений голос.

Щосили чіпляючись тремтячими пальцями за шифер, Глім полізла дахом і невдовзі вже зазирала в отвір. Видовище, яке відкрилося її очам, лякало своїм безглуздям. Посеред кімнати валявся величезний шмат деревини. Під ним лежав Тог.

— Допоможи, — прошепотів він. — Я не годен поворухнутись. Не… не можу дихати.

— Тримайся! — закричала йому Глім. — Я вже до тебе йду.

Тремтячи