Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

всім тілом, вона полізла задки по даху і намацала ногою верхній щабель драбини. Вітер жалив її в пальці. Дощ періщив по обличчю. Повільно, обережно вона спустилася по драбині і зайшла всередину.

— О сили милосердні! — вигукнула вона, і пальці її рук сягнули амулетів, що висіли на шиї.

Зблизька шмат деревини видавався ще більшим. Уламок був вигнутий, полакований і виблискував у ліхтарному світлі золотими літерами — «Гарців…» Слово уривалося на зазубленому краю.

— Скидається на уламок повітряного корабля, — зауважила Глім. — Хоча якому недоумку могло спасти на думку літати в отаку негоду…

— Хай йому грець! — прохрипів Тог. — Зніми з мене цю штуку!

Глім винувато здригнулася.

— Ой Тогу. Пробач, Тогу, — задріботіла вона.

Морщачи з натуги чоло, вона щосили потягла до себе дерев’яний уламок. Він виявився важкий, набагато важчий, ніж здавався на око. І попри всі її зусилля, шмат деревини тільки ледь зрушився з місця. А проте зрушився. Цього було цілком досить, щоб Тог вивільнив свої ноги і трохи відповз назад.

— Готово! — заволав він.

— У-у-ух! — видихнула Глім, і дошка гримнула на долівку. — О Тогу, — промовила вона, — ти цілий?

Міський гном прискіпливо оглянув своє тіло згори донизу.

— Гадаю, так, — озвався він нарешті. — Кістки принаймні цілі. — Він кивнув головою на корабельний уламок. — Натомість про команду цієї штуки, боюся, такого не скажеш.

— Як на твою думку, то були спілчанські крамарі чи небесні пірати? — поцікавилася Глім.

Тог провів пальцями по блискучій поверхні з золотими літерами.

— Важко сказати напевне, — озвався він нарешті. — Зрештою не один тобі біс? Мабуть, ще не потрощений на гамуз, цей корабель був неабиякий красень.

Глім стало мулько на душі.

— О Тогу, — сказала вона. — Подумай тільки, як то воно — бути в небі, коли зривається такий страхітливий ураган. Нікуди не втечеш. Ніде не сховаєшся… — вона зирнула на дірку в даху. — Що всі наші клопоти супроти такого жахіття, чи не так?

— Правда твоя! — мовив у задумі Тог. — Краще я її залатаю, поки ми тут не потонули.

* * *

Від урагану потерпіли не тільки міські гноми. По всьому Нижньому місту не бракувало й таких, що втратили свій дім, своє майно, а дехто навіть наклав головою, похований під уламками.

У головному торговому центрі широкий бортовий уламок сплюндрував крило пташника, яким опікувався власник зоокрамниці М’яло-Ряснопіт, одну половину птаства розчавивши на місці, а другу — добряче перепудивши, хоч і визволивши з неволі. Бушприт, списом просвистівши у повітрі, проткнув, уже приземлюючись, безжурного волорога — замкнений у загоні той саме дожидав ранкових торгів. Важезний грот, грьопнувши, зрівняв із землею цілий шерег яток.

Західна частина міста потерпіла не менше. Ціла злива падучих гир добряче поплюндрувала розкішні домівки кількох високопоставлених спілчан. А стернове колесо — здоровенна кам’яна брила круглої форми, призначена вирівнювати корабельний кіль, — проламала дах самої Торгової палати. Внаслідок такого влучання круглий церемоніальний стіл розпався навпіл, а троє спілчанських посадовців загинули наглою смертю.

Пізніше було з’ясовано, хто ті троє нещасних: Сименон Зінтакс, чинний спілчанський голова, Фаркухар Злоторук, довготелесий, нервовий чоловік, представник Спілки клеєрізів та чухрайканатників, а також Ульбус Пентефраксіс — здоровенний спілчанин, більше знаний своєю люттю, виявленою в сутичках із небесними піратами, аніж завдяки якимось непересічним діловим якостям. Усіх трьох убило на місці.

Навіть сам Санктафракс зазнав шкоди від корабельних уламків. Спочатку чималий шмат ютового чардака ущент потрощив хитромудру апаратуру, розміщену на балконі Коледжу Хмар. Ще за мить важкий носовий гарпун пробив бічну стіну напіврозваленої — і, дякувати Небові, порожньої — Вежі Дощознавців і лишився там, загрозливо погойдуючись, на половині її висоти.

Гуркіт від удару був пекельний. Луна пішла всім містом, струснувши навіть летючою твердинею.

— Отак-то, — прогарчав Професор Вітроловства. — Ми всі приречені, — він повернувся до Професора Хмароглядства, скарлюченого обік нього під столом. — Для мене було честю і великим задоволенням познайомитися з вами, друже мій, — промовив він.

— Для мене це було не меншим задоволенням, — відказав Професор Хмароглядства, розквітаючи білозубою усмішкою.

— Не меншим? — набурмосився Професор Вітроловства. — Якби це справді було так, то я б не мав від знайомства з вами жодного задоволення. А я ж таки його мав.

Професор Вітроловства глибокодумно кивнув головою:

— Кількісно задоволення, що я зазнав, перевищує ваше.

— Чому, ви, свиноголовий упертюху…

— Чому ви називаєте мене свиноголовим?

У повітрі гримнуло знову, ще гучніше, ніж перше, містом струснуло, і все, що стояло на полицях та шафах кабінету з гуркотом посипалося додолу.

— Отак-то! — прогарчав Професор Вітроловства. — Тепер нам капець напевняка.

Утретє загуло найдужче. Бабахнуло з такою силою, що обидва Професори попадали долілиць. Усі санктафраксці, — академіки й учні, слуги й охоронці, — вчинили так само.

І тільки Професор Темрявознавства, Найвищий санктафракський Академік, знав, що діється. Коли гупнуло вперше, він виглянув у вікно Піднебесної Обсерваторії і побачив, що сусідня вежа загрозливо погойдується туди-сюди.

— Вежа Дощознавців, — пробуркотів він і нервово проковтнув клубок у горлі. — Дякувати Небові, мене в ній не було.

Ще кілька днів тому його власний кабінет містився на вершечку цієї вежі. Що ж її так розгойдує? Він поглянув униз. І побачив якраз посередині стіни дерев’яний держак із металевим вістрям, глибоко вгрузлим у проламане камінне мурування.

Професор почухав потилицю.

— Скидається на гарпун небесного корабля, тільки… о-о-о!

Із жахом він дивився, як гарпун, погойдавшись, вислизнув зі стіни, а відтак, спричинивши цілу зливу каміння та пилу, шугнув униз і