Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

— Але ж бо, Живчику, — мовила Моджін, — ми попали у штиль посеред відкритого неба.

Живчик стис голову руками і став розгойдуватися з боку на бік.

— Живчику, ти маєш поділитися зі мною тим, що знаєш, — наполягала Моджін. — Небо ласкаве, бодай хтось із нас виживе, аби донести батькове звідомлення.

— Так, — сказав Живчик, опановуючи собою. — Твоя правда.

Моджін слухала Живчикову розповідь про те, що повідомив йому Захмарний Вовк, і очі її розплющувалися все ширше й ширше.

— Матір Бур, — промурмотіла вона. — Верхоріччя. Я завжди була певна, що такі речі кояться тільки в легендах.

— Я теж, — погодився Живчик. — Я… — він аж рота роззявив. — Сили небесні! — вигукнув він. — А це що таке?

Вони разом роззирнулись. Сяйне повітря, здавалося, збиралося докупи і потужною хвилею мчало на них.

— Скоренько, Живчику! — підганяла Моджін. — Розкажи мені все. Розкажи, поки не пізно.

Білота сунула на них, зростав повітряний тиск. У Живчика нестерпно заболіло у вухах.

— Він сказав мені… Він сказав…

Світло круг нього яскравішало. Свистіло у вухах. У голові пульсувала кров. Незважаючи на виразність своїх спогадів, він ніяк не міг дібрати підходящого слова, щоб усе пояснити.

— Коли, Живчику? — напосідала Моджін. — Коли вдарить Матір Бур? Він сказав тобі це чи ні?

Живчик обхопив голову долонями. Повітря гусло, важчало.

— Я… він… — буркотів хлопець. У його погляді з’явилася розгубленість. — Коли вода зупинить свій плин…

Він замовк і зморщився від болю, силкуючись пригадати останні, пророчі батькові слова. Повіки сіпалися. Голову стисло, наче обценьками.

— Коли… коли впаде остання крапля, отоді вона і наспіє. Світанок над Верхоріччям, — ледь чутно прошепотів він. — Північ над Санктафраксом…

Але Живчик не знав, чула його Моджін чи ні, бо вітер відносив його слова, очі заліплювала біль, а від пронизливого виття закладало у вухах.

— Надінь… свого каптура! — закричав він і ступив крок уперед, щоб допомогти їй напнути важку керею.

Повітря зробилося ще біліше. Яскраво біле. Сліпучо біле. Воно заліпило Живчикові очі, застилаючи все довкола, аж поки геть його засліпило. Повітряний корабель дриготів. Покинувши Моджін, Живчик пошкандибав назад — повільно, страх повільно — крізь в’язке повітря.

— Моджін! — закричав він, чи, радше, спробував закричати, бо голос не зміг видобутися з його вуст.

Він опустився на чардак. Довкола лунали приглушені звуки: щось кололося, тріщало, кришилось. Біла запона все гусла й гусла. Тонке завивання перейшло у вереск. Замруживши очі, затуливши руками вуха, Живчик увесь зібгався в один щільний клубок.

Та все намарне. Живчик не годен був відгородитися від цього жахіття. Страхітлива білизна вже засягала в нього, така сама сліпуча й оглушлива всередині, як і зовні. Вона притуплювала його змисли. Гризла пам’ять.

— Моджін, — прошелестів самими губами Живчик, — моя команда…

БУ-БУ-У-УХ!

Не в змозі більше ані миті протистояти чимраз дужчому тискові, біла буря вибухнула всередину. На мить запала тиша. Потім сяйлива куля — із «Позасвітнім гарцівником» усередині — лопнула з оглушливим громом і такою силою, аж здригнулося небо.

А десь ген далеко жахлива буря рвала і шматувала летюче місто Санктафракс. Якірний ланцюг, що єднав його із земною твердю, ніколи ще не зазнавав таких навантажень. Скупчившись у розкішних домах, городяни, — академіки й учні, слуги й охоронці, — збивалися в безмовні громадки згідно з табелями рангів, нажахані самою думкою, що ланцюг може обірватися.

І тільки Професор Темрявознавства ні до кого не приставав. Як Найвищий санктафракський Академік він не міг припинити роботи навіть тоді, коли решта шукали сховку. Щойно містом струснули перші пориви несамовитого урагану, він поспішився крученими сходами на верхівку Піднебесної Обсерваторії, наскільки дозволяли його старі немічні ноги. На нього чекало вимірювальне приладдя найрізноманітніших форм та калібрів — наочне свідчення того, якими науковими дисциплінами клопотався санктафракський люд. Опинившись на місці, він постеріг, що всі прилади зашкалило.

— Сили небесні! — вигукнув він, вступивши у просторе приміщення. Приглянувшись до приладів ближче, він тільки почухав свою густу бороду і поправив на носі окуляри в металевій оправі. — Таж про такі покази ніхто ще зроду-віку не чув! — Він визирнув у вікно височенної вежі. — Але, зрештою, воно й не дивно.

Такої скаженої Бурі, як цієї ночі, не пам’ятали ще ніколи. Ураганний вітер та бучний дощ, налетівши з відкритого неба, з нечуваною люттю вдарили на Світокрай.

— Ну ж бо, до роботи, — мурмотів сам до себе Професор. — Треба зняти покази. Перевірити обрахунки. Занотувати факти і цифри. — Він міцно схопив свою патерицю, незграбно крокуючи з кінця в кінець обсерваторії, що ходила ходором під натиском вітрюгану. — От тільки з чого починати?

Мідяний анемометр крутився, як навіжений, засвідчуючи швидкість вітру, що набагато перевищувала всі попередні покази. Дощомір був переповнений і голосно пищав, засвідчуючи наявність антимагнітних часточок кислотного туману.

Професор похитав головою.

— Неймовірно! — пробуркотав він. — Просто не… — він замовк. — Ну, та хай їм абищо — анемометрові та дощеві! — закричав він. — Заради Неба, як там наш чуттєфільтр?

Предметом його раптового гарячкового зацікавлення виявилася маленька срібна скринька, похило прикріплена на тринозі. Кожну з її шести сторін інкрустовано м’яким блискучим квадратиком, виготовленим із крилець лісової молі. Як і сама комаха, його матеріал був чутливий до емоцій і змінював колір відповідно до настрою, що панував довкола. Гнів надавав йому червоної барви, смуток — синьої, страх — жовтої тощо.

У всьому Санктафраксі було два