Ада Самарка - Смак заборони

— У тебе дуже гарні ноги, — сказав він підкреслено серйозно, але з тінню необхідної посмішки. Я розгубилася. Кажуть компліменти. МЕНІ? ОТУТ? Я стурбовано глянула на свої темно-сині лосини та сіру майку, все жахливо брудне. Погляд його проникливих очей перемістився мені на обличчя:

— І взагалі, ти дуже гарна.

— Невже? — запитала я вже вголос. Без тіні сарказму, просто не знала, що відповісти. Мої товаришки по загону — прищуваті піонерки з пухкими білими стегнами влаштували мені справжній бойкот, інакше, аніж «прибацаною» й «чувирлом» не називали. І тут ось таке…

— І в тебе обличчя дуже незвичайне. Тобто, звичайне, просто, коли починаєш його розглядати, воно робиться незвичайним. І очі в тебе дуже гарні… Ти просто дуже гарна, — по-дружньому взяв мене за плечі, — ти розумієш, я говорю це суто з чоловічої точки зору.

— А дівчиська в палаті репетують, що в мене не ніс, а картоплина, — збрехала я невідомо навіщо.

Він відпустив мене й стало трохи легше.

— Це все дурниці, дрібниці, не в цьому річ, коли йдеться про сексуальність людини, жінки. Ти бачила картини відомих художників, звертала увагу на тих жінок? Вони ж не були ідеально гарними. Але чим вони приваблюють? Сексуальність — це зовсім не класично правильне обличчя.

Він намотував кола порожньою кімнатою, про щось розмірковуючи, а я скромно стояла біля дошки з фотографіями. Потім він раптово пірнув поміж довгих щільних портьєр на веранду.

— Ходи сюди.

Туди взагалі з «дітей» нікого не пускали, і я заходила трохи невпевнено.

— Хочеш, я тебе сфотографую? — він сів на краєчок столу.

— Ну, добре… давай.

— Повір мені, а не їм чи собі — ти дуже гарна.

Із ним було легко. Страхітливо легко. З якихось засіків він витяг чорну обтяглу сукню з найтоншої шкіри, червоні рукавички й черевички «стилетто» на височезних гострих підборах. Природно, заінтригована думка, звідки це все в його шафі, відразу навідала мене, але зайвих запитань я не ставила.

Коли я була на полюванні, то впевненіше почувалася, сидячи мовчки, з рівною спиною та хижо опущеною головою, але дивлячись співрозмовникові просто у вічі. Мені здавалося, що вони ціпеніють від цього погляду. І я була собою. Заклала ногу на ногу, потім повернулася спиною і глянула через плече. На невеликому затишному диванчику. Він кумедно стрибав із фотоапаратом — увесь якийсь гнучкий, меткий, зеленоокий білявець, підстрижений під «каре».

Потім він вийшов, а я переодяглася. Була остання вечеря цієї зміни, всі вожаті готувалися бурхливо відсвяткувати закінчення чергового сезону, а мої товариші по загону — десь із двадцятеро недобрих хлопчиків і дівчаток, чатували на мене дорогою до кімнати, щоб оточити, притиснути до стіни, тицяючи свої брудні розчепірені пальці мені в обличчя, плюючись і матюкаючись, даючи зрозуміти, що цієї ночі, коли в нашому корпусі на чергуванні залишиться лише баба Нюся, вони мені покажуть, як це — вирізнятися з юрби. Мене боляче вдарили, але я примудрилася наступити комусь на ногу, той відхитнувся на інших, що стояли позаду, зчинилося коротке замішання, і я змогла втекти. А там саме сходами підіймалась одна з вожатих.

У істериці я кинулася до сусіднього корпусу. Холодне листопадове повітря обпалило обличчя й руки (я була в самій майці). П’янко пахло нічним Кримом. Високі тіні, блідий ліхтар, загублений серед вічнозеленого листя, двоповерховий зелений корпус, важкі двері, мої гучні кроки в коридорі.

Я постукала і, не чекаючи відповіді, вбігла в темну кімнату. Він вийшов назустріч — у джинсах, плетеному светрі, здивовано посміхнувся. І я, ридаючи, кинулася йому на шию. Ми сиділи на веранді, я втиснулася в нього, сховала обличчя в теплу дужу шию, а він тихо гладив мене по розпатланому волоссю.

— Я не піду назад. Я ночуватиму тут, — сказала я, ковтаючи зварену ним каву зі згущеним молоком.

— Але це неможливо.

— Я нікуди не піду. Вони вб’ють мене там. Або зґвалтують — (він посміхнувся з якимось замилуванням) — завтра я все одно їду додому. І нікуди не піду.

Він сказав, що зараз ми посидимо трохи, заспокоїмося, і, можливо, я передумаю. Це був мій перший самостійний дорослий вечір. Освітлення було приглушене, й ми говорили про світ, про вічне, про сенс життя, він читав мені свої вірші та грав на гітарі, а я розслаблено сиділа поруч і схиляла голову йому на передпліччя. Йому було рівно на 20 років більше, ніж мені, але я цієї різниці зовсім не відчувала. Коли стало вже зовсім пізно, він устав і сказав, що зараз піде і все з’ясує.

Я кумедно втиснулася в кут дивана й заявила, що спатиму тут на підлозі, під дверима, де завгодно, тільки не ТАМ. У нього все одно є кімната в гуртожитку, а я залишуся тут.

Він повернувся з моїми рюкзаком і курткою.

Я тріумфально засміялася.

— Ти хочеш спати? — запитав він, готуючись розкласти диван.

— Ні.

— А ти коли-небудь була закохана?

— Я й зараз закохана.

Він постелив мені. Зворушливо, мов дитині. Вийшов, коли я роздягалася. Потім повернувся, загасив верхнє світло, залишив невеликий матовий нічник. Було затишно, як удома, в далекому дитинстві, коли хтось із батьків ось так сідав біля мого ліжка, щоб прочитати казку на ніч.

— А як його звуть?

— Сашком.

— Він із тобою десь учиться?

Я затишно посміхнулася й розповіла йому все. Уперше, як не розповідала ще нікому, жодній живій душі. І солодкі сльози знову покотилися по моїх щоках.

— Але тобі було приємно спілкуватися з ним? Ти страждаєш від того, що…?

— Що він далеко.

— І він не доторкнувся до тебе жодного разу?

— Ні.

— А ти б хотіла?

Я сказала правду.

Потім було зовсім-зовсім пізно. За відчиненим вікном підступно шаруділа