Ада Самарка - Смак заборони

на тісному, вигнутому амфітеатром пляжі санаторію «Жемчужина», де я, принишкла, вдоволена, писала щось у своєму грубому зошиті, смакуючи терпкий, хвилюючий смак своєї першої жіночої перемоги.

Мені потім розповідали, що замість мене на Капітанський місток прийшла група агресивно налаштованих чоловіків з маяка, які й без того не любили таких, як він, а тут раптом ТАКЕ… Кажуть, у нього були великі неприємності через це побачення. Я стала героєм місяця, мене всі хвалили — ось яка дівчинка розумна, а він-бо, розпусник старий, думав… Але ніхто не знав, про те нове, дивне й страшне томління, що оселилося в моєму радісному серці, про той незрозумілий тягучий біль, який обплів душу. Поїзд ніс мене все далі й далі, просто в розкриті обійми ностальгії та пекучої, терпкої закоханості.

Наступного дня по приїзді додому мене відіслали до літнього табору в Карпатах, я вдало застудилась і половину зміни провела в затишному номері турбази, зовсім сама, тож, схиляючись над письмовим столом, строчила повість під назвою «Гра». Казкові сині гори йшли далеко в безодню світів, ідилічно зеленіла широка «полонина», в повітрі пахло пізнім літом, гірською травою, і подих перехоплювало від цих чудових спогадів. Іноді, глибокої ночі, я прокидалася від того, що мені снилась моя Імрая, і гарячі солодкі сльози котилися по щоках, танучи на моїй тремтячій посмішці. Мені хотілося грати в ці ігри. І я жодного разу, ніколи, ані в житті, ані з екрана телевізора не бачила людини, котра була б настільки гідним партнером для цих ігор, як Альхен. Ну, майже жодного разу не бачила.

За чотири місяці по тому трапилася ще одна історія, не менш хвилююча:

Восени мене послали в сумовитий жовтневий Артек.

Тоді я вже серйозно жила Альхеном, моїм Гепардом, і коли опинилася знову в тій самій Імраї, за декілька десятків кілометрів від того місця, замість бальзамічного порятунку, мене скрутив новий біль. Мені було 12 років, я була замріяним дівчатком, яке розгубилося й відразу люто зненавиділо весь загін (і це було взаємно). І там, серед охололих пальм і олеандрів, що давно відцвіли, трапилось дещо, й воно стало подією № 2 та вже остаточно й безповоротно порушило стандартний плин мого подальшого життя.

У пам’яті дотепер постають трішки затуманені обриси напівтемної кімнати з дивно гарними картинками на потворних цератових шпалерах. Востаннє я бачила її трохи більш як рік тому. Пам’ятаю, ходила тоді в стані якогось легкого піднесення, суміжного з відчуттям сексуального збудження, як ТОГО самого дня. Я начебто зачула його. Почуття бридкої ворожості піднялося в мені й по тому було змите божевільною зацікавленістю. Вожаті вирішили, що в мене проблеми з психікою, і він, схожий на Кристофера Ламберта, нагородив мене слизьким поглядом. Він бринькав нам на гітарі — таким самим моральним виродкам, як і я. Він ставив «Енігму» і Жана Мішеля Жарра та занурював нас у транс, а потім ми сідали в коло й ділилися враженнями.

Отже, зараз будемо відновлювати цю кімнату. Лампу накрито цим жлобським, радянським скляним абажуром. Жовтавим, схожим на кухоль для пива, у грубих ромбах. Вікна там не було. Тобто, воно було, але із заскленої веранди зробили окремий кабінет, і для цього забили високий отвір якоюсь дошкою. На саму дошку було наклеєно різні папірці, паршивенькі пастки для підлітків — усілякі там тести, гороскопи, цікаві картинки. Стільці. Одні якісь готельні, страшні й тверді… Жах — фанера й бордова тканина; інші теж страшні, але вже не готельні й не такі нові, якісь дерматинові, стояли ліворуч, а нові — праворуч. У голові так і крутилося: «Готельна справа — справа права». Маячня. Біля одних дверей із фотографією Горбачова в сімейних трусах — низенький журнальний столик. З ним також пов’язані якісь неприємні спогади… Не могла я почуватися там як удома.

Всі ці вогкі готельні асоціації…

На столику два чи три магнітофони — необхідне для психзанять стереообладнання. Що ж іще? Уся стіна в якихось картинках і фотографіях, у вирізках із журналів. І, підлещу самій собі, піддаючись натискові того незначного відсотка теперішньої реальності, напишу: мій портрет, фотографія, найбільш вдала з усіх, де я, полонена смутком і тугою, майже дитина ще, хлюпаючись у щемких мелодіях drive/driven, позую перед паскудним об’єктивом фотокамери, налаштовуючись на чуттєву позу, кочуся в цілковите Нікуди.

Я тоді не думала ні про майбутнє, ані, тим більше, про минуле. Я провалилася в adoreau. Він у захваті кричав:

— Чудово! Блискуче! Це просто фантастика!

А я не відповідала на цілком щирі вигуки навіть посмішкою. Поринала в якесь небуття. Це приголомшливе відчуття нереальності… Я начебто бігла цими холодними осінніми пляжами, крізь тужливі ранні сутінки дивилася на свою Імраю і скиглила від того, що adoreau тут нема, — аж поки зненацька не напоролася просто на нього.

І як зараз пам’ятаю себе: як заходжу до напівтемної кімнати після занять. Як безгучно причиняю за собою двері. Це приємне клацання… Він бачить мене, посміхається. Я теж посміхаюся. Ця мерзенна посмішка, яку вимучую щовечора у ванній, розглядаючи себе в дзеркалі. Мені начебто не до лиця посмішка. Але я вичавила цю гримасу, в якій божевільний романтик побачив щось і…

— Бачиш, це справжня, без жодного понту форма протесту. По-звірячому, правда? — я вказую пальцем на яскраво-рожевий шнурок, що перетинає моє чоло на давньослов’янський лад.

Він знизує плечима. Здивований погляд.

— Що ти таке кажеш? Дуже навіть непогано. А що про сльози хочеш сказати?

— Нічого. Мене просто за це хочуть розтерзати. Я ж не як усі, розумієш? — сльози стоять у моїх очах, але я тримаюся. Губи знову кривляться в брехливій усмішечці.

— Ах, навіть так? А по-моєму, ти зараз симпатичніша, ніж будь-коли, раніше.

— Правда?

— Ну, звичайно, — він знову посміхається. Я починаю розслаблюватися, щось лоскоче свідомість новою інтригою. І по нетривалій паузі його чіпкий погляд сканером, який так і роздягає, проходить по моєму тілі:

— Отож, ти та, хто…

— ?!

— Ні, просто сьогодні цілий ранок думав, хто б це міг бути, там, у їдальні. А це, виявляється, ти.