Ада Самарка - Смак заборони

розділів. У спекотні сієсти я сідала на кам’яні щаблі Старого Будинку, підставляла обличчя та плечі розжареному сонцю й зовсім по-новому любила себе — з цією медвяно-брунатною шкірою, із гладеньким обличчям у ластовинні. Любила, тому що точно знала — є на світі така істота, яка хоче гнатися за мною, готується розгорнути своє величезне чорне крило, щоб накрити, й зараз допомагає мені розібратися в цій моїй неземній красі, тішить себе іскристими надіями на швидкий збір запашного врожаю. Він сказав мені: «Ти сама відчуєш, коли будеш готова. Ти підійдеш до мене тоді й скажеш: „Сашку, я готова“.»

Якось, зачеплена за живе черговою порцією «цікавої життєвої правди», я зважилася-таки взяти свій реванш і продекламувала розбещувачеві жахливо непристойний віршик:

«Її… ться воша, ї…ться гнида, Ї… ться тітка Степанида, Дрюки ї… буться і ковіньки, Ї… ться всі, кому не ліньки!»

На це Сашко, посміхаючись із замилуванням, сказав, що його філософія полягає аж ніяк не в ї…, а в отриманні задоволення, причому, далеко не від самого цього процесу. Я принишкла й слухала далі. Йшлося зовсім не про божевільні зносини з усіма підряд і, тим більше, не про (б’юся об заклад, що ви всі про це подумали!) «а тепер поторкай мене ось тут: знаєш, як це називається?». Він взагалі не торкався до мене, тільки трішки притримував спину, щоб не горбилася, коли ми ранками займалися гімнастикою.

Батька не могли не насторожити зміни в моєму ставленні до Йога, й він почав дедалі частіше завантажувати мене якимись нуднючими заняттями на кшталт зубріння англійської, або ще гірше — німецької. І оскільки процес акліматизації вже минув — під тент мене не пускали. А я зовсім провалилася в квітучі сади своїх нових фантазій, і ми могли за цілий день і словом не перемовитися, оскільки я була настільки заглиблена в себе, що єдиним зовнішнім подразником, здатним викликати адекватну реакцію, був той в’їдливо усміхнений Альхен і більше ніхто.

О, тоді-то й почалося моє пляжне гарцювання. Коли він був десь у зоні видимості, з яким п’янким захватом я пролітала повз нього, ловлячи м’яча, що ніби покотився, як гарно прогиналася, бовтаючись у теплих прибережних хвилях, із яким захопленням демонструвала кожен сантиметр свого дужого молодого тіла! Я захлиналася щастям, я грала в дорослі ігри, зручно прикриваючись тінню свого недавнього дитинства й нишком, нишком, навчалася робити те, що в мозку саме собою позначилося як «спокушати». Ах, цей первісний захват — коли ти, пританцьовуючи, розмахуєш закривавленими шматками м’яса перед басейном із піраньями! Я ж бо чудово розуміла, чого мій засмаглий друг хоче насправді, і з усією своєю новою дорослою тверезістю, грайливо посміхаючись, розуміла, що він ніколи від мене цього не отримає.

Поступово, коли натяки стали більш ніж відвертими й ми від цигун плавно перемістилися до питань жіночності й насолоди, я прибрала звабливої пози, томно вигнула спинку, граючись вигорілим солом’яним пасмом, і обмірковувала, яким же це чином я можу відсвяткувати свою перемогу в цьому першому життєвому двобої. Він нахабнів. Я вдавала, що ведуся. Я сиділа нібито з розвішаними вухами, слухаючи про енергію ян-ци й про те, що як він мені чогось не покаже, чогось не пояснить, то життя моє складеться зовсім не так, як могло б.

Це були пекучі, повні знемоги та спокуси дні, коли я, 12-річна, почувалася маленькою дорослою жінкою. Хитрою і підступною.

Коли за тиждень до від’їзду попри встановлені обмеження я все-таки змогла поспілкуватися з ним іще раз, мене відразу зачепила нова, трішки агресивна нетерплячість, із якою він пророкував мені похмуре невдоволене майбуття у разі відмови йти запропонованим шляхом. Я солоденько посміхалася й запитувала, що саме він хоче мені показати, які такі нові вправи. І потім, коли ліниво зітхнула й сказала: «Гаразд, хай уже так і буде, спробую прийти» — він призначив мені побачення десь у парку, о першій пополудні. І в моєму мозку виник геніальний план. Проекція можливих подій промчала бойовою колісницею, я помізкувала й мовила: «Ні, давай краще о першій на Капітанському містку». Це такий казковий оглядовий майданчик на межі між маяком і санаторієм, місце досить затишне, але воно чудово оглядається з певного пункту на самому маяку. І потім я дала свою згоду й на мить забарилася, може, навіть і прийшла б, якби не фатальне, вульгарне, мов шансон у шинку, оце схвильоване, надто поквапливе: «Надягни, будь ласка, сукню, ту, рожеву, й без трусиків».

Потім до ліфта, де відбувалася розмова, прийшов тато з нашими речами, коротко попрощався з Йогом і поволік мене за собою, готуватися до вечері.

Поки ми підіймалися, я тріумфально дивилась на своє відображення в дзеркалі, й моє серце стукотіло голосно й часто, подих перехоплювало, й ледь ми вийшли, я чудово зіграним тремтячим голосом боязко звернулася до батька зі словами: «Ти знаєш, ЩО він мені казав?»

Так, тато не був дурнем і, звичайно, здогадувався! Він впав у стан підозрілого мовчання, по тому доволі брутально відіслав мене в кімнату й почав про щось радитися із Цехоцьким, у якого ми наймали помешкання.

Тривожна звістка про моє майбутнє побачення облетіла весь маяк, і навіть зачепила самого начальника. Але ніхто до кінця не вірив.

На пляж мене тоді все-таки пустили — але навіть шлях до вбиральні я проходила під суворим конвоєм. На спілкування з Вірою і Танею лягло страшне табу, і потім, коли непомітно підкралася страшна спекотна сієста й стрілки на годинниках зійшлися в гострий клин, Зінка, що стояла на чатах побіля маяка, примчала до мене, червона, з виряченими очима й заверещала: «Він там!!!». На одну коротку мить, поки десятки турботливих батьківських рук не повели мене геть звідти, я побачила його — чарівно гарного, в майці й шортах. Він лежав на затишній лаві під укриттям з дикого винограду, просто над урвищем, і я в своєму рожевому сарафані, тільки змахнула рукою — і втратила його з поля зору на цілий рік.

Решту часу, а саме півтора дня, ми провели з батьком