Ада Самарка - Смак заборони

хоч і холодна, але все ж таки приморська, Імрайська ніч. Він увімкнув музику. Наші смаки збігалися ідеально — це були Ендрю Дональдс і Майкл Крету, Енніо Моріконе, Yello, Кейт Буш, і Майк Олдфілд.

— Спробуй заснути. Слухай, що я тобі розповім.

Повіки були важкими, як він і хотів, усе тіло перетворилося на овальний буханець, зникли руки й ноги, і там, у самім осерді, засвітилося й заструменіло геть щось рідне, моє. Невже, це була душа? Я поринала в солодкий, п’янкий гіпнотичний сон. Пам’ятаю, як він чи то «зірочкою», чи ще чимось намазав мені під очима, так, що я не могла їх розплющити. Це було як темна пов’язка, тільки надійніше. Голова приємно паморочилася, по тому з’явилася чудова легкість. Я летіла, і тої миті, коли думала, що вже засну, він наказав мені (м’яко, вкрадливо) підняти руки й летіти далі. Можливо, мене відволікала музика, котру я любила до божевілля, тому я не могла до кінця розчинитися в цьому. Я встала, з заплющеними очима побачила величезний скляний палац, і там була овальна, вмурована в прохолодну мармурову підлогу ванна, наповнена рожевою водою. Скрізь лежали пелюстки троянд і квітки лілії. Він сказав, щоб я сіла, щоб я скинула довгі чорні рукавички, корсет із червоної шкіри, високі чоботи на шнурках. Я рухала руками по всьому тілі, неначе пестячи себе. Він сказав, щоб я розпустила волосся й залізла у ванну. Це було страхітливо реалістично. Тільки першої миті його руки здалися мені руками — потім це була вже тепла рожева вода. На обличчі, на шиї… Я ще й досі відчувала, якимось куточком свідомості, що на мені ті лосини та майка без рукавів, але більша частина мого мозку була впевнена, що я зараз лежу на округлій сходинці, в куті овального басейну. Потім він наказав мені вийти, витертися великим пухнастим рушником, втирати в шкіру духмяну олію. І переді мною стояла таця з фруктами. Там були всі мої улюблені фрукти, а нагорі лежав банан. Такий великий, такий соковитий.

— Візьми його, — попросив голос.

Але якби я не поїхала цього літа в Карпати, де нам з гуманітарної допомоги щодня привозили по три ящики на загін — я б неодмінно його взяла. Але на мій день народження мені подарували особистий ящик бананів, і я зжерла його за день та перейнялася глибокою відразою до цих тропічних ласощів на кілька років наперед.

— Я хочу полуницю, — хрипко попросила я.

— Візьми полуницю…

Він легко доторкнувся до моїх губів, і чудовий, жахливо реалістичний смак прокотився по всьому тілі.

Потім знову почалося спокушання бананом, і якби не було того ящика, моя тендітна психіка зазнала б, напевне, куди більшого шоку, аніж від того, що було згодом.

Я була нібито зовсім оголена, у величезній залі з колонами. І тут мені назустріч вийшов… ні, ні, не принц, а Ведмедик. Великий такий, плюшевий.

— Тобі так подобається ця музика… — повторював він, коли звучала моя найулюбленіша композиція.

Ми танцювали, і я неначе остаточно отямилася (я не могла спати під таку музику). І ще — я обіймала його за шию, а він упевнено тримав мене значно нижче спини. І при досить тісному контакті я з переляком відчула те, чого не могли приховати ні тканина нашого одягу, ані рештки солодкого дурману в голові. Про це я тільки читала в книжках (а про аспекти чоловічої сексуальності Альхен розповісти не встиг).

— Тобі подобається Ведмедик? — запитав ведмедик, підозріло часто посопуючи мені на вухо.

— Так, — посміхаючись, відповіла я.

— І ти Ведмедикові теж дуже… дуже подобаєшся…

Потім мене перемістили назад на ліжко.

— Зараз я зроблю тобі невеличкий масаж.

Я лягла на живіт і вдала, що не чую прохання перевернутися на спину. Упевненим рухом він задер мені майку, і його руки зграйкою маленьких тепленьких павучків забігали по моїй спині.

А потім він начебто набрався хоробрості й трішки заповз рукою під лосини, рвучким рухом стяг їх разом із трусами (а вони були, зауважте, зовсім кошмарні, дивовижно дитячі, причому, хлопчачі, на них линяло все, що тільки могло: недбальство в питанні білизни теж відіграло свою фатальну роль у плані захисту моєї цноти). Я видала якийсь невдоволений звук і так само спритно та впевнено повернула свій одяг на місце. Він спробував знову щось зробити, але я хитро вивернулася, розплющила сльозаві очі, які пекло, схопила якийсь плед, накрилася ним з головою і зачаїлась. Він щось казав, так само м’яко й вкрадливо, і Ендрю Дональдс співав It’s Snowing Under My Skin, але я засіла там, ніби в норі, й завмерла, боячись поворухнутися.

Він довго сидів поруч. Потім спрацював «автореверс» і заграв інший бік на касеті. Нарешті він сказав своїм справжнім голосом:

— Нічого не займай! Музика вимкнеться сама. Ключа вранці віддаси вахтерці.

І пішов — оглушливо голосно ляснув дверима. Я полежала так якийсь час, потім, прислухаючись до нічної тиші, вибралася з-під пледа й почала сміятися, витираючи очі краєчком простирадла. Це був істеричний, нервовий сміх. Почуття розпирали мене, не давали дихати. До мене тоді повною мірою дійшов ідіотизм ситуації — я ж не думала нічого такого! І я просто попросилася переночувати, а тепер ось лежу в його ліжку! Це ж треба так влипнути!

Я, особливо смакуючи, взялася вивчати кожен сантиметр його лігвиська, слухати музику, перегортати журнали. Ось і ще одна пригода.

Але до ранку на душі знову зробилося тужливо. Хоробро погойдуючи стегнами, я за десять до сьомої спустилася до вахтерки, крутячи на пальці ключа від його кімнати, сказала, що ось він, мовляв, просив передати. Вона на мене так подивилася. Ну, а потім знову були товариші по загону. Знову крики, істерики, курний тролейбус, прохолодний сизий Сімферопольський вокзал. І мої сльози, впереміш із нотами drive/driven, що текли по веснянкуватих щоках, поки колеса вистукували ностальгічний дріб. Перекреслений напис КРИМ помчав у небуття…

А потім була ковзанка, полуторний «сальхов», і я відверто визнала: в мені щось є. І дико хотілося цим якось скористатися — закрутити ще