Давид Гроссман - З ким би побігати

Асаф усміхнувся про себе, сказав, що піт ллє лише в канікули, коли цілком вільний від...

Та вона перебила знову:

— Вільний? Так тобі даровано цілковиту свободу? Швидше ж, швидше повідай мені, де ж це райське, предивне містечко!

І Асаф пояснив, що мав на думці звичайні літні канікули, і тепер вже була черга черниці всміхатися.

— А-а, про канікули думкував, чудово, кажи далі! Та тільки розкажи спершу, як запопав ти таку предивну роботу?

Асаф здивувався цьому питанню. Яке відношення його робота має до собаки і чому його персона взагалі так цікавить її? Але він, схоже, і справді цікавив цю дивну черницю. Вона присунула собі маленьке крісло-гойдалку, сіла, склала руки на трохи розставлених колінах і, ледь гойднувшись, запитала, чи превелику втіху він має від трудів своїх, і Асаф відповів, що не надто превелику — він реєструє скарги мешканців з приводу тріснутого водогону чи каналізації, що потекла, але більшу частину часу просто проводить як уві сні...

— Як уві сні? — Черниця так і підскочила. — Сидиш і сни зриш наяву? Та ще й за платню? О, ось ти й заговорив! Хто сказав, що ти не вмієш розмовляти? Ну а що ж ти зриш у снах своїх? Розкажи! — І, наперед тішачись, вона аж коліньми пристукнула.

Асаф зніяковів ще більше і почав пояснювати, що він не зовсім бачить сни, а так тільки, наяву... думає різні думки про всякі там речі...

— Але про які речі, ось у чому питання! — В очах черниці виразно спалахнуло щось бісівське, а все обличчя її виказало таку глибоку зацікавленість, що Асаф украй збентежився.

Що ж, розповідати їй про Дафі? Про те, як би від неї відкараскатись так, щоб не посваритися з Рої? Він розгублено поглянув на черницю. Її темні очі були жадібно прикуті до його губів, і на якусь шалену мить він подумав, що й справді розповість їй трішечки... А що — для понту, вона все одно нічого в цьому втямити не здатна, тисячі світлових років розділяють їхні світи.

— Га? — поквапила черниця. — Знову ти примовк, любий? Ненароком відсох твій язик? Не дай тобі Боже перервати історію, що лишень зародилася!

Асаф пробурмотів, що це так, просто дурниці.

— Ні, ні, ні! — Старенька ударила в долоні. — Не буває дурних історій. Знай, що кожна історія зв’язана у глибині своїй з великою істиною, навіть якщо істина нам невідома!

— Але це й справді звичайна дурна історія, — заперечив Асаф і одразу ж мимоволі посміхнувся, бо її губи склалися в хитру посмішку — так посміхаються маленькі дівчатка, що загнали дорослого на слизьке.

— Добре. — Черниця вдавано зітхнула і схрестила руки на грудях. — Повідай мені, в такому разі, твою звичайну дурну історію. Але чого ти стоїш? Чули ви про таке? — Вона здивовано оглянулася навсібіч. — Господиня розсілася, а гість стійма стоїть!

Вона швиденько підхопилася і посунула йому високий стілець з прямою важкою спинкою.

— Прошу сідати, а я принесу дзбанок водички і такий-сякий почастунок. Що скажеш, коли я наріжу нам свіжого огірка і пом-мідора? — Вона так і сказала: «пом-мідора». — Не кожної днини трапляється тут такий поважний гостювальник, з мерії! Дінко, сиди тихенько. Ти знаєш, що дадуть і тобі.

— Дінка? — перепитав Асаф. — Її так звуть?

— Авжеж. Дінка. А я, — вона підморгнула собаці, — я кличу її Приборкання Норовливої, і Непокірна Дщерь, і Голубка Моя, і Золотоволоска, і Скандальяриса, і ще ста двадцятьма одним іменням, правильно, світло очей моїх?

Собака дивився на стару жінку з любов’ю, насторочуючи вуха щоразу, коли згадувалось його чергове ім’я, і щось незнайоме і неясне зачепило раптом Асафа, немов легкий доторк. «Дінка і Тамар, — подумав він. — Дінка Тамар і Тамар Дінки». І на мить побачив їх, як вони горнуться одне до одного в ніжному, пестливому єднанні. Але тут він згадав, що це й справді його не обходить, і поспішно відігнав видіння.

— А тебе як?

— Що — як мене?

— Як тебе кличуть?

— Асаф.

— Асаф, Асаф, псалом Асафа... — проспівала черниця собі під ніс і майже бігцем подалася на кухоньку.

Через квітчасту занавіску він чув, як вона ріже овочі і наспівує. Повернувшись, черниця поставила на стіл великий скляний дзбан, у якому плавали кружальця лимона і листя м’яти, і тарілку з нарізаним огірком та помідором, а також з оливками, кілечками цибулі й кубиками бринзи, і все це було полито оливковою олією. Вона сіла навпроти Асафа, витерла долоні об фартух, пов’язаний поверх ряси, і простягнула йому руку:

— Теодора. Дочка грецького острова Ліксос. Остання з мешканців нещасного сього острова зараз сидить з тобою за трапезою. Прошу, призволяйся, сину мій.

Навпроти дверей маленької цирульні у кварталі Рехавія Тамар надовго зупинилась, не наважуючись увійти. Година була вечірня, закінчувався повільний і лінивий липневий день. Майже цілу годину вона ходила туди-сюди тротуаром перед цирульнею, роздивляючись у великому вітринному склі своє відображення і старика-цирульника, що підстригав старика-клієнта.

«Стареча цирульня, — думала Тамар. — Те, що треба. Тут мене не впізнають».

Двоє стариганів чекали своєї