Давид Гроссман - З ким би побігати

черги. Один читав газету, а другий, майже весь голомозий — якого дідька він узагалі тут робить! — з круглими водянисто-скляними очима, не замовкаючи, теревенив з цирульником. Волосся горнулося до спини Тамар, немов благаючи змилуватися над ним. Ось уже шість років, з десятилітнього віку, вона не стриглася. Не наважувалася на це навіть у ті роки, коли хотіла назавжди забути, що вона дівчинка. Волосся було зручним захистом від світу, заслоною, за якою вона могла сховатися, і воно ж ставало прапором свободи, коли, нестримне й летюче, маяло навколо неї. Раз на кілька місяців, у рідкі напади турботи про свою зовнішність, Тамар заплітала волосся в товсті коси, укладала на маківці й почувалась дорослою і жіночною — майже красунею. Врешті-решт вона таки штовхнула двері й увійшла до цирульні. Запахи мила, шампуню і спирту зустріли її разом з поглядами стариганів. У цирульні запанувала важка мовчанка. Тамар відважно пройшла до крісла біля стіни і сіла, намагаючись не звертати уваги на погляди; свій великий рюкзак вона прилаштувала коло ніг, а величезний чорний касетник поклала в сусіднє крісло.

— Так от, чуєш, — спробував відновити перервану бесіду лисий зі скляними очима, — що вона мені заявила, дочка-то моя? Що внучку, яка оце народилася, вони, значить, надумались назвати Беверлі. Чому? А ось так. Старша сестричка напоумила...

Слова його нісенітницею повисли в повітрі, згущаючись, наче пара, що вирвалася на холод. Стариган збентежено замовк, погладив лисину, ніби щось розмазуючи по ній. Чоловіки крадькома позиркували на дівчину, переглядались, плетучи павутину загальної згоди. У неї не всі дома, говорили ці погляди, вона не на своєму місці, та й сама не своя.

Цирульник працював мовчки, іноді зводячи очі до дзеркала. Несподівано він зустрівся з поґлядом її спокійних блакитних очей, і раптом його пальці немов затерпли.

— Ну годі тобі, Шимеку, — сказав він з дивним напруженням у голосі. — Потім розкажеш.

Тамар зібрала волосся в кулак, відчула його запах, спробувала на смак, поцілувала на прощання, заздалегідь сумуючи за його теплим, трохи лоскотливим дотиком, за його вагою, за відчуттям, що це волосся — її суть, що саме воно робить її реальною.

— Наголо, — веліла вона цирульнику, зручніше вмощуючись у кріслі.

— Наголо?! — Його верескливий голос урвався з подиву.

— Наголо.

— А не жалко?

— Здається, я висловилась ясно.

Двоє стариганів аж попідводились. Третій — Шимек — глухо закашлявся.

— Мейделе[3], — зітхнув цирульник, і його окуляри запітніли, — може, вам треба піти додому та спершу запитатися у ваших мами й тата?

— Ви стрижете чи даєте консультації з питань виховання? — різко спитала Тамар.

їхні погляди на мить схрестилися в дзеркалі. Ця різкість і ця упертість були для неї чимось новим. Тамар нові риси її характеру не подобались, але вони допомагали, й останнім часом допомагали все частіше.

— Я попросила наголо, і говорити тут нема про що. Я ж бо плачу, чи не так?

— Але це чоловіча цирульня, — пробелькотів цирульник.

— Ну то й голіть! — похмуро наказала Тамар, зчепила руки і примружилась.

Цирульник безпорадно оглянувся на стариганів, ніби пояснюючи: «Ви ж знаєте, що я намагався відраяти її. Тому тепер усе на її сумлінні!» І старечі погляди відповіли згодою. Цирульник провів рукою по власному рідкому волоссю і знизав плечима. Потім узяв найбільші ножиці, двічі клацнув ними в повітрі й відчув, що з клацанням трохи не гаразд, якесь воно немічне й беззмістовне. Тому він клацав і далі, аж поки досяг правильного тону — звуку, що приносив йому радість у роботі. Тоді він захопив у долоню густе, кучеряве, чорне як смола пасмо, зітхнув і почав різати.

Тамар не розплющила очей і тоді, коли він змінив ножиці на делікатніші, і пізніше, коли пустив у хід електричну машинку, і навіть під кінець — коли небезпечною бритвою цирульник наводив красу. Вона не бачила витріщених очей відвідувачів, що один за одним повпускали з рук газети і, подавшись уперед, зачудовано витріщалися на голу, рожеву, як у курчати, маківку. Додолу падали пасма відчикриженого волосся, і цирульник намагався не наступати на них. У приміщенні було жарко й задушливо, але Тамар відчувала, як навколо її голови повіває прохолодою.

Може, це й не так уже страшно, подумала Тамар, і по обличчю її ковзнула усмішка, коли вона згадала Аліну, свою стареньку вчительку вокалу, яка іноді вичитувала їй за те, що та запускає свою зовнішність: «Волосся теж потребує до себе уваги, Тамар. Доглядаючи його, ти одразу сама робишся трохи веселішою, хіба ні? А що, цілком допустимо трохи кондиціонера, крему, зовсім не так уже й соромно бути красунею.»

— От і все, — пошепки сказав цирульник, протер бритву ватою, змоченою спиртом, і почав вовтузитися з футляром для ножиць, аби тільки не дивитися на клієнтку, коли вона побачить себе.

Тамар розплющила очі й угледіла в дзеркалі маленьку потворну дівчинку, приголомшену, перелякану. Вона побачила вуличну дівчинку, дівчинку з притулку, дівчинку із психушки. У дівчинки були гострі вуха, дуже довгий ніс, величезні і широко розставлені дивні очі. Вона ніколи й не знала, що в неї такі дивні очі. Її налякала їхня проникливість і зосередженість. Вона подумала, що дуже схожа на батька, який страшенно постарів за останній рік. А потім подумала, що тепер її не впізнають навіть власні батьки, треба лише перевдягнутися у щось підхоже.

У цирульні як і раніше стояла цілковита тиша. Тамар