Давид Гроссман - З ким би побігати

пильно, довго, без будь-якого жалю розглядала себе. Гола голова нагадувала куксу. У неї виникло відчуття, що тепер кожен зможе вільно прочитати її думки.

— Звикнеш, — почула вона, ніби здалеку, розрадливий голос цирульника. — У твоєму віці волосся росте швидко.

— Не хвилюйтеся за мене, — відкинула вона співчуття, від якого так легко розкиснути.

Без волосся навіть власний голос здавався їй іншим, вищим, немов розщепленим на декілька тональностей, і виходив він звідкись іззовні.

Цирульник узяв гроші кінчиками пальців. Їй здалося, що він боїться, як би вона до нього не доторкнулася. Вона ступала повільно, дуже пряма, немов несла на голові глека. Кожен рух пробуджував у ній все нові відчуття, і це їй сподобалось. Повітря рухалося навколо її голови в дивному танці: наближалося, ніби хотіло перевірити, хто вона така, відступало і знов наближалося — щоб торкнутись її.

Тамар закинула на плечі рюкзак, підхопила магнітофон. У дверях вона затрималася. Зовсім не новачок на сцені, вона розуміла: щойно тут відбулася вистава, можливо, трохи моторошна, але захоплива. І вона не могла встояти перед спокусою: випросталася, відкинула голову назад, ніби стріпнувши важкою оперною гривою, і повним одночасно величі і сум’яття жестом Тоски з останнього акту за мить до стрибка з даху піднесла руку, на мить завмерла і лише по тому вийшла з цирульні, хряснувши дверима.

— Гриби чи оливки?

Асаф не зрозумів, у який момент Теодора перестала його побоюватись і як вийшло, що він сидить навпроти неї з великою виделкою в руці, збираючись узятися до піци. Він лише неясно пригадував, що кілька хвилин тому в цій кімнаті щось відбулося. І в погляді її з’явилося щось нове, немов у неї всередині відчинилися для нього якісь дверцята.

— Ти знову замріявся?

Асаф відповів, що гриби і цибуля. Вона хихикнула собі під ніс.

— Тамар любить оливки, а ти — гриби. Вона — сир, а ти — цибулю. Вона маленька, а ти — Ог, цар башанський[4]. Вона говорить, а ти мовчиш.

Він зашарівся.

— Але тепер повідай, повідай мені про все! Сидів ти там і мріяв...

— Де?

— У мерії! «Де»! І лишень не сказав мені, про кого мріяв.

Асаф не полишав дивуватися цій дивній черниці. Дивувала його навіть в’язь зморщок на її обличчі. Лоб, як і підборіддя, нагадував кору дерева, і навколо губ теж залягли глибокі складки. Але щоки були гладенькими, круглими і свіжими, і зараз на них вигравав легкий рум’янець.

Цей рум’янець збивав його з пантелику. Він випростався і поспішив перевести мову на офіційні рейки:

— То я можу залишити вам собаку, а ви віддасте її Тамар?

Але вона чекала від нього зовсім інших слів — розповіді про сни наяву, наприклад. Черниця похитала головою і рішуче заявила:

— Е ні, ні! Неможливе таке.

Він здивовано спитав, чому неможливо, і вона сердито відповіла:

— Ні-ні! Якби я могла! І не питай, будь ласкавий! Послухай мене. — Голос її полагіднів. — Усією душею хотіла б я залишити тут зі мною Дінку, голубку мою. Але ж виводити її іноді — треба? І гуляти з нею трохи у дворі й на вулиці — треба? А вона ще захоче, звісно, вийти на брук і шукати Тамар, а я що вдію? Я ж не покидаю сих стін.

— Чому?

— Чому? — Вона повільно нахилила голову, зважуючи щось про себе. — Воістину ти хочеш знати?

Асаф кивнув. Може, у неї грип який чи алергія на сонце.

— А що, як прийдуть несподівано прочани з Ліксоса? Що, на твою думку, станеться, коли я не зустріну їх коло брами?

Асаф згадав колодязь, і дерев’яні лавиці, і глиняні кухлі, і кам’яні підставки для ніг.

— А спальну залу для присталих у дорозі бачив?

— Ні.

Адже Дінка мчала щодуху і тягла його за собою.

А тепер ось і черниця Теодора тягне його кудись. Вона встала й узяла його за руку (долонька у неї була маленька і сильна), потягла за собою, покликавши й Дінку, і всі троє швидко спустилися східцями. Асаф помітив великий, кольору меду, шрам на руці черниці.

Теодора зупинилася перед масивними дверима.

— Тут постій, зачекай. Ану, зімкни зіниці!

Асаф зімкнув, гадаючи, хто навчав її івриту і в якому столітті це було. Почувся рип відчинюваних дверей.

— Розімкни тепер!

Перед ним була витягнена овальна кімната, а в ній — десятки високих залізних ліжок у два ряди. На кожному ліжку лежав товстий, нічим не покритий матрац, а зверху — акуратний стосик: простирадло, ковдра і подушка. А поверх усього, немов крапка в кінці фрази, — маленька чорна книжка.

— Все готово до їх приходу, — прошепотіла Теодора.

Асаф рушив уперед, здивовано ступаючи між ліжками, і кожен його крок здіймав хмарку пилу.