Пауло Коельо - Заїр

примушує мене казати «так», тоді як мені хочеться сказати «ні», і примушує мене боротися за те, що вона вважає – і цілком слушно – єдиним сенсом мого існування, жінку, яка відмовилася від мого товариства, бо її любов до мене є навіть більшою, аніж любов до себе, і яка відправила мене в подорож на пошуки своєї мрії, дивлячись на цю жінку, майже маленьку, спокійну, з очима, що говорять більше, аніж будь-які слова, нерідко налякану у своєму серці, але завжди сміливу у своїх діях, жінку, спроможну кохати, не принижуючи себе, спроможну боротися за свого чоловіка, я несподівано відчув, як мої пальці зацокотіли по клавішах друкарської машинки.

Я надрукував першу фразу. І другу.

Після того я протягом двох днів нічого не їм, сплю лише в міру крайньої необхідності, слова, схоже, вилітають із якогось невідомого місця – як ото буває, коли я пишу слова до музики, коли після багатьох суперечок та балаканини, позбавленої всякого сенсу, я і мій партнер знаємо, що наша «річ» готова й настав час записати її на папір разом із нотами. Я знаю, що цього разу моя «річ» приходить до мене із серця Естер, моє кохання відроджується, і я пишу книжку тому, що вона існує, що вона змогла подолати важкі хвилини у спілкуванні зі мною, не нарікаючи, не почуваючи себе жертвою. І я починаю розповідь про те, що за останні роки по-справжньому мене схвилювало – про свою паломницьку подорож до Сантьяго.

Поки пишу, я починаю відчувати, що мої погляди на світ зазнають кардинальних змін. Протягом багатьох років я вивчав і практикував магію, алхімію, окультні науки; я був зачарований думкою про те, що група осіб володіє величезною могутністю, якою ніяк не може поділитися з рештою людства, бо надзвичайно ризиковано передавати таку необмежену владу в недосвідчені руки. Я входив до всіляких таємних товариств, до різних екзотичних сект, купував надзвичайно дорогі книги, що продавалися поза межами ринку, гаяв безліч часу на ритуали та закляття. Я жив, переходячи з групи в групу, з одного братства в інше, завжди плекаючи мрію зустріти когось, хто нарешті відкриє мені таємниці невидимого світу, і завжди з глибоким розчаруванням переконувався в тому, що більшість цих людей – хоч, можливо, їхні наміри й були добрими – лише сповідували ту або ту догму, у більшості випадків перетворюючись на фанатиків, либонь тому, що фанатизм уявляється єдиними ліками проти сумнівів, які не перестають тривожити душу людини.

Я відкрив, що багато ритуалів справді діють. Але я також відкрив, що ті, хто оголошує себе вчителями та охоронцями таємниць життя, хто запевняє, ніби володіє методами, які можуть наділити кожну людину спроможністю досягти всього, чого вона хоче, давно й цілком утратили зв’язок із ученнями стародавнього світу. Пройшовши дорогою до Сантьяго й спілкуючись зі звичайними людьми, я відкрив, що Всесвіт промовляє до нас своєю особливою мовою – так званими знаками, і щоб її зрозуміти, досить дивитися з відкритим розумом на те, що відбувається навколо нас, і все це примусило мене засумніватися в тому, що окультизм – єдині двері, що відчиняються до цих таємниць. Тож описуючи свій шлях, я почав обмірковувати інші можливості зростання й завершив ці свої роздуми фразою: «Треба тільки бути уважним; ти почнеш навчатися тільки тоді, коли будеш готовий, коли помічатимеш усі знаки й пильно досліджуватимеш усе необхідне для того, щоб ступити наступний крок».

Дві великі проблеми стоять перед кожною людиною: перша – коли почати, й друга – коли зупинитися.

Через тиждень я почав редагувати свою книжку – зробив першу, другу й третю редакції. Мадрид уже мене не збуджує, мені час повертатися – я відчуваю, що цикл завершився, й мені слід починати наступний. Я прощаюся з містом так само, як я прощався з усім у житті: ймовірно, я можу змінити намір й одного дня сюди повернутися.

Я повертаюся на батьківщину разом з Естер із думкою, що, мабуть, мені доведеться шукати іншу роботу, але поки що я нічого не знаходжу (а не знаходжу тому, що не маю в ній потреби) і далі редагую свою книжку. Я, проте, не дуже вірю, що хтось може зацікавитися досвідом людини, яка пройшла дорогу до Сантьяго, романтичну, але важку.

Через чотири місяці, наготувавшись робити десяту редакцію, я раптом виявляю, що рукопису в моєму помешканні немає, нема й Естер. Та коли я вже перебуваю на межі божевілля, вона повертається з поштовою квитанцією в руках – вона надіслала рукопис колишньому коханцеві, який нині має невеличке видавництво.

І колишній коханець Естер видає мою книжку. У газетах жодного рядка, проте кілька людей її купують. Вони рекомендують її іншим, ті, у свою чергу, її купують і рекомендують іще іншим. Через півроку перший наклад розпродано. Через рік друкується вже третій наклад, і я починаю заробляти гроші літературою, про що ніколи навіть не мріяв.

Я не знаю, поки триватиме цей чарівний сон, але вирішую прожити кожну хвилину свого життя так, ніби вона остання. І бачу, що літературний успіх відкриває переді мною можливість, про яку я так давно мріяв: інші видавці висловлюють бажання надрукувати мій наступний твір.

Але ж неможливо мандрувати дорогою до Сантьяго кожен рік – тож про що мені тепер писати? Невже для мене знову почнеться драма сидіння перед друкарською машинкою, коли я спроможний робити все що завгодно – крім фраз і абзаців? Чи зможу я й далі ділитися з читачами своїм світоглядом, розповідати їм про свій життєвий досвід? Я намагаюся робити це протягом кількох днів, протягом багатьох ночей і доходжу висновку, що це неможливо. Але одного вечора випадково (а чи й справді випадково?) прочитую цікаву оповідку з «Тисяча й однієї ночі»; там я знаходжу символ своєї першої подорожі, щось таке, що допомагає мені збагнути, хто я такий і чому я так довго не наважувався ухвалити рішення, яке мав би ухвалити дуже давно. Я взяв ту оповідку за основу, і на