Віктор Анатолійович Авдєєнко - Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

своєї оповіді билин, які створював Боян, підкреслюючи при цьому, що він, автор, пише свою власну повість, а не «по замышлению Бояню».

Наступництво авторства вказує на те, що Боян був піснетворцем «старого Володимира». Але я переконаний — не Володимира Святого, як вважав, наприклад, Лихачов, а Володимира Мономаха. Більше того, я думаю, що, найімовірніше, Боян був придворним поетом сина Володимира Мономаха, Мстислава (який увійшов в історію під ім’ям Мстислав Великий).

Мстислав ще в дитинстві був направлений батьком у Новгород і з перервою княжив у ньому більше 12-ти років. Цілком можливо, що весь цей час при юному Мстиславі перебував мудрий Боян. У Новгороді, до речі, і до тепер є вулиця Бояна — може, випадково?

Висловлю ще одне припущення, чому настільки помітне місце в поемі відведено Бояну. На стіні Софійського собору в Києві зберігся запис — так зване графіті — про покупку княгинею Всеволожою якоїсь Боянової землі, за яку було заплачено сімсот гривень — величезні на ті часи гроші. Десята частина цих грошей була пожертвувана на Святу Софію, що, ймовірно, і послужило приводом для того, щоб увічнити цю угоду на стіні храму. Можливо, Боянова земля — це земля, дарована Бояну його покровителем, Мстиславом. На ту пору (а графіті визначається XI–XII століттями) були відомі два Всеволода, що княжили в Києві: Всеволод Ярославич — батько Володимира Мономаха, дід Мстислава, і Всеволод Ольгович, що сидів на київському престолі з 1139-го по 1146 рік. Дружина останнього цілком могла прикупити собі земельки в престижній частині Києва за такі шалені гроші. Інтрига полягає в тому, що Всеволод Ольгович був батьком Святослава Всеволодовича, під покровительством котрого писалося (як я вважаю) «Слово». А якщо врахувати, що мати Святослава Агафія (Марія) — гіпотетична княгиня Всеволожа — була дочкою Мстислава Великого, то, як мені здається, справа ясніша ясного.

Боян у «Слові» названий Велесовим онуком. Як відомо, служителями культу Велеса були волхви. Так що, можливо, поет Боян і був волхвом. Можна також припустити, що до цього класу належав і Автор «Слова». Але це — всього лише припущення.

«Маятник» волхвів

Вважається, що волхви втратили владу з введенням на Русі християнства. Насправді вони нікуди не зникли — просто пішли в підпілля, де продовжували свою «підривну» діяльність. Про те, що така діяльність велася, свідчать факти. Коли ставався голод або інша біда, волхви були тут як тут. І починали народ налаштовувати проти влади. Влада чинила з ними круто, але ті знову і знову давали про себе знати, як тільки виникала відповідна ситуація.

Начитавшись Умберто Еко, якщо конкретно — «Маятник Фуко», — я почав фантазувати: а раптом волхви і сьогодні живуть серед нас? Ну, тобто вони нічим зовні не відрізняються від інших, але, час від часу, може, раз на місяць, а може, і частіше, збираються де-небудь у лісовій гущавині (маскуючись під вилазку) або просто на квартирі (конспіративній). Вони проводять таємні зустрічі, вирішують, як повернути собі владу (за песимістичним сценарієм — вони давно вже при владі). Щось схоже на масонів, тільки a la Russe (або правильніше — a la Ukrainienne).

Ідея існування таємної організації на якийсь час захопила мене остаточно. Причому настільки, що я навіть вибудував для себе досить струнку теорію, в яку, відповідно до всіх правил конспірології, вклалися основні віхи національної історії.

Відправною точкою стала «язичницька реформа» князя Володимира, яка передувала прийняттю ним же християнства на Русі.

Очевидно, що волхви були служителями культу Велеса/Волоса — не Перуна. Перун був божеством дружини. «Русь клянеться Волосом, а дружина — Перуном», — сказано в мирному договорі з Візантією.

Почавши князювати в Києві, Володимир встановив на пагорбі біля свого палацу фігури шести божеств — Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Макоші. Велесу тут місця не знайшлося. Деякі дослідники вважають, що спочатку в літописі йшлося тільки про Перуна, а решта з’явилися пізніше. У будь-якому випадку, Перуну відводилося чільне місце в пантеоні богів, і це означало, що влада волхвів істотно послаблялася. Власне, зміцнення позицій Перуна як верховного божества — випадково або навмисне — стало значним кроком на шляху до запровадження на Русі єдинобожжя.

Так, волхви повністю не зникли. Капища Велеса зберігалися і після прийняття християнства, знаходять їх і в наші дні. Язичницьким по духу є «Слово о полку Ігоревім», незважаючи на фінальне «Амінь», яке, очевидно, з’явилося завдяки переписувачу у більш пізні часи. У творі згадуються «Стрибожі внуки» і «Даждьбожі внуки», які, як особисто мені здається, означають, відповідно, половців і русичів. Боян названий онуком Велеса. Навіть якщо він і не був волхвом, згадка в офіційному (тобто не крамольному) творі імені найвпливовішого язичницького божества може свідчити, як мінімум, про те, що волхви нікуди не поділися і продовжували впливати на процеси в країні.

Зокрема, привертає увагу той факт, що Русь була не готова до татаро-монгольського нашестя. Ба більше, таке враження, що монголів хтось дуже точно спрямував — у потрібний час і в потрібне місце. У світлі конспірологічної теорії відповідь досить-таки прозора.

Але щось очевидно не складалося в цій теорії.

Якщо взяти, наприклад, того ж Еко з його «Маятником Фуко», то там плелась безперервна лінія, починаючи з друїдів, потім — через тамплієрів і розенкрейцерів — до масонів. У Орхана Памука в «Чорній книзі» — схожим чином, але дуже самобутньо, виписувався сюжет з дервішами, суфіями, яничарами та іншими бекташі.

У мене ж «зниклі» волхви ні в кого не хотіли матеріалізуватися. Мене вистачило лише на скоморохів (не найкраща доля для колишніх володарів умів і доль) і все тих же масонів, що зайвий раз підтверджує вторинність нашої цивілізації.

Але, як виявилося, треба було всього лише знайти потрібну книгу, в якій все