Алессандро Барікко - Шовк

собі не занурюватися в нього протягом сорока одного дня. На сорок другий він підвівся, відкрив одну зі своїх дорожніх валіз, вийняв з неї карту Японії, розгорнув її та дістав той аркушик, який поклав туди три місяці тому. Кілька ієрогліфів, написаних стовпчиком. Чорна туш. Він довго сидів за письмовим столом, роздивляючись цей аркушик.

Бальдаб’ю він знайшов у «Вердені», за більярдом. Той завжди грав сам-один – проти себе самого.

Грав якось дивно. «Здоровань проти однорукого», – так він це називав. Бив по кулі спочатку обома руками, потім однією. «Якщо однорукий переможе, – казав він, – того ж дня я покину це місто». З року в рік однорукий програвав.

– Бальдаб’ю, мені треба знайти когось, хто вміє читати японською.

Однорукий ударив так, що куля торкнулася одного борту більярда і відлетіла до іншого.

– Спитай у Ерве Жонкура, він усе знає.

– Я нічого не розумію.

– Японець у нас тут один, це ти.

– Але ж я нічого не розумію.

Здоровань узявся за кий і врізав комбінацію з куль на шість очок.

– Тоді тобі залишається тільки знайти мадам Бланш. У неї крамниця тканин у Німі. На другому поверсі – бордель. Це теж її власність. Вона багата. І вона японка.

– Японка? Як же вона потрапила сюди?

– Коли хочеш щось від неї дізнатися, краще не питай про це. А, що за чортівня!

Однорукий ударив від трьох бортів на чотирнадцять очок.

26

Своїй дружині Елен Ерве Жонкур сказав, що має поїхати до Німа у справах. І що повернеться того самого дня.

На вулиці Москат, 12 він тихо піднявся на другий поверх, над крамницею тканин, і спитав, чи може побачити мадам Бланш. Його змусили довго чекати.

Вітальня була декорована, немов до свята, що почалося чимало років тому і досі не скінчилося. Дівчата були всі молоді, і всі француженки. Піаніст награвав під сурдинку мелодії, що мали російський колорит. Після кожної п’єси він пригладжував рукою волосся і казав тихо: «Voilà».

27

Ерве Жонкур чекав зо дві години. Потім його провели по довгому коридору до останніх дверей. Він відчинив їх та ввійшов.

Мадам Бланш сиділа у великому кріслі біля вікна. Вона була одягнена в кімоно з легкої тканини, цілком білої. На її пальцях замість перснів виднілися крихітні квітки яскраво-синього кольору. Волосся чорне, блискуче; обличчя східне, досконале.

– Що дозволяє вам вважати себе аж таким заможним, щоб піти в ліжко зі мною?

Ерве Жонкур стояв перед нею, тримаючи капелюх у руці.

– Мені дуже потрібна ваша послуга. За будь-яку ціну.

Він вийняв із внутрішньої кишені свого сюртука аркушик, згорнутий учетверо, і подав японці.

– Я маю знати, що тут написано.

Мадам Бланш не ворухнулася ні на міліметр. Її стиснуті вуста суперечили існуванню усмішки в історії людства.

– Благаю вас, мадам!

У неї не було жодної причини робити це. Однак вона взяла аркушик, розгорнула його, придивилася. Кинула погляд на Ерве Жонкура, відвернулася. Повільно згорнула аркушик. Коли мадам Бланш нахилилась уперед, щоб його повернути, комір кімоно дещо розсунувся на її грудях. Ерве Жонкур помітив, що під сукнею не було білизни, а шкіра мадам була свіжа й по-дівочому ніжна.

– «Повертайтеся, або я помру».

Вона промовила це холодним тоном, дивлячись просто у вічі Ерве Жонкура, без жодного виразу на обличчі.

«Повертайтеся, або я помру».

Ерве Жонкур сховав аркушик до внутрішньої кишені свого сюртука.

– Дякую.

Він уклонився, підійшов до дверей та зупинився, щоб покласти кілька банкнот на столик.

– Забудьте про це.

Ерве Жонкур здивовано обернувся.

– Я маю на увазі не гроші, а ту жінку. Забудьте. Вона не помре, і ви це знаєте.

Ерве Жонкур поклав банкноти на столик, відчинив двері та вийшов.

28

Бальдаб’ю розповідав, що чоловіки приїжджали навіть з Парижа, багато чоловіків, щоб кохатися з мадам Бланш. Повертаючись до столиці, вони прикріпляли – щоб