Алессандро Барікко - Шовк

Вони повернулися до селища у дивному освітленні полудня, більш схожого на вечір. Біля будинку Ерве Жонкура розпрощалися. Хара Кей помалу рушив стежкою, що в’юнилася понад берегом річки. Ерве Жонкур стояв на порозі, проводжаючи його поглядом; коли японець відійшов кроків на двадцять, він спитав:

– Коли ви скажете мені, хто ця дівчина?

Хара Кей простував далі повільною ходою, але без ознак утоми. Його оточували абсолютна тиша та пустка. Немов складаючи якусь обітницю, цей чоловік, хай куди йшов, усюди носив із собою безумовну й досконалу самоту.

Уранці останнього дня Ерве Жонкур вийшов зі свого будинку і вирішив прогулятися селищем. Чоловіки, що проходили повз нього, кланялися, жінки опускали очі та всміхалися. Поблизу оселі Хара Кея він побачив величезну клітку, вольєру, яка містила неймовірну кількість найрізноманітніших птахів. Разюче видовище! Хара Кей казав Жонкуру, що замовляв птахів зі всіх країн світу. Були там такі, що коштували більше, ніж увесь шовк, вироблений у Лавільдьйо за рік. Ерве Жонкур зупинився, щоб придивитися до цієї розкішної примхи. Він пригадав написане в якійсь книжці: чоловіки на Сході віддячували своїм коханим за вірність, даруючи їм не прикраси, а витончених, найкрасивіших птахів.

Оселю Хара Кея оточувало озеро тиші. Ерве Жонкур підійшов і зупинився за кілька метрів від входу. Там не було дверей, на паперових стінах з’являлися та зникали безгучні тіні. Це не було схоже на реальність. До цього більше пасувало слово «театр». Ерве Жонкур закляк на місці, чекаючи чогось – сам не знаючи, чого саме. За весь той час, коли вирішувалася його доля, на цій незвичній сцені з’являлися тільки тіні й тиша. Нарешті Ерве Жонкур схаменувся й у веселому настрої пішов до свого будинку. Нахиливши голову, він рахував кроки, бо це допомагало йому не думати.

Увечері Ерве Жонкур спакував свої речі. Відтак дав себе провести до великої кімнати з кам’яною підлогою, де відбувався ритуал миття. Він ліг, заплющив очі й став думати про ту вольєру, шалену пам’ятку кохання. Йому закрили обличчя вологим рушником. Раніше такого не було. Інстинктивно він спробував зняти рушник, але чиясь рука стиснула й зупинила його руку. Це не була жилава рука старої жінки.

Ерве Жонкур відчув, як вода розтікається по його тілу, спершу по ногах, потім по плечах і грудях. Вода нагадувала олію. Навколо панувала дивна тиша. На тіло Ерве лягла легенька шовкова тканина. Потім жіночі руки – руки молодої жінки – почали витирати, пестити його шкіру, і він забув про все на світі, крім цих рук та невагомої тканини. Він не міг навіть поворухнутись, особливо коли ті руки перейшли з плечей до його шиї й пальці – разом із шовком – торкнулися його вуст, майже непомітно, один-єдиний раз, повільно, і зникли.

Ерве Жонкур відчув, що шовкова завіса також зникає, спадає з нього. Останнім рухом незрима рука розкрила його долоню та вклала щось до неї.

Він іще довго чекав, мовчазний, нерухомий. Потім обережно зняв вологий рушник з обличчя.

У кімнаті майже не було світла. Нікого не було навколо. Він підвівся, накинув на плечі халат, що лежав складений на підлозі, вийшов з кімнати, дістався своєї постелі й ліг. Довго спостерігав за слабким вогником, що миготів у ліхтарі. І спинив Час на стільки часу, скільки йому хотілося.

Лише потім він розкрив долоню і побачив аркушик паперу. Маленький. На ньому – кілька ієрогліфів, написаних стовпчиком. Чорна туш.

Наступного дня, рано-вранці, Ерве Жонкур поїхав. Серед його багажу, добре сховані, лежали тисячі яєчок шовкопряда – майбутнє містечка Лавільдьйо, робота для сотень людей, багатство для десятка.

Там, де дорога повертала ліворуч, відкривалася панорама пагорба з селищем на ньому; Ерве Жонкур зупинився, не звертаючи уваги на двох чоловіків, що його супроводжували. Зіскочив з коня, присів ненадовго край дороги, дивлячись на будиночки, що скупчилися на боці пагорба.

Через шість днів Ерве Жонкур сів у Такаока на корабель голландських контрабандистів, який доставив його в порт Сабірк. Звідти він пересувався уздовж китайського кордону до озера Байкал, здолав чотири тисячі кілометрів сибірської землі, перебрався через Уральські гори, досяг Києва, потягом проїхав усю Європу, зі сходу на захід, і нарешті, після трьох місяців мандрівки, повернувся до Франції. Була перша неділя квітня – саме готувалися до Великодньої меси, – коли він увійшов крізь браму Лавільдьйо. Він побачив свою дружину Елен, яка бігла йому назустріч; він обійняв її, відчув запах її шкіри, почув її оксамитовий голос, коли вона промовила ніжно:

– Ти повернувся!

– Так. Я повернувся.

У Лавільдьйо життя звично струмувало, підпорядковане повсякденному кругообігу справ. Ерве Жонкур дозволив