Алессандро Барікко - Шовк

Оскільки так вирішив Бальдаб’ю, Ерве Жонкур першого жовтня знов вирушив до Японії. Він перейшов кордон біля Меца, потім проїхав через Вюртемберг і Баварію, досяг Австрії, у Відні сів на потяг до Будапешта, а звідти доїхав до Києва. Дві тисячі кілометрів російського степу він здолав верхи, перебрався через Уральські гори, потрапив до Сибіру, сорок днів подорожував до озера Байкал, яке місцеві мешканці звуть дияволом. Далі він рушив уздовж ріки Амур, що править за кордон Китаю, до узбережжя океану, а там зупинився в порту Сабірк на одинадцять днів, чекаючи, доки корабель голландських контрабандистів відвезе його до мису Терая на західному березі Японії. Пішки, уникаючи головних шляхів, він пройшов через провінції Ісікава, Тояма, Нііґата, досяг міста Сіракава у провінції Фукусіма, обійшов його, там два дні очікував, поки з’явиться чоловік у чорному вбранні; той зав’язав Ерве очі і привів до селища Хара Кея. Коли Ерве зміг розплющити очі, він побачив двох слуг, які понесли його багаж та довели до краю лісу; там вказали йому стежку і залишили самого. Ерве Жонкур попрямував попід тінню дерев, що щільно росли уздовж стежки і не пропускали денного світла. Зупинився, лише коли між стовбурами раптово відкрився отвір на зразок вікна. Десь метрів за тридцять нижче від стежки він побачив озеро. На березі озера, спиною до нього, сиділи Хара Кей і жінка у вбранні помаранчевого кольору з волоссям, розкинутим по плечах. Щойно Ерве Жонкур її помітив, вона повільно обернулася, лише на одну мить, але цього було досить, щоб її погляд зустрівся з поглядом Ерве.

Її очі не мали так званого східного розрізу, її обличчя було дівочим.

Ерве Жонкур рушив далі, крізь лісові хащі, а коли ліс скінчився, опинився на березі озера. За кілька кроків від нього сидів Хара Кей – сам, нерухомий, одягнений у чорні шати. Поряд з ним лежала на землі сукня помаранчевого кольору та пара солом’яних сандаль. Ерве Жонкур наблизився. По воді озера розходилися колами хвилі, майже непомітні, ніби вони йшли здалека, і ледь торкалися берега.

– Мій французький друг, – прошепотів Хара Кей, не обертаючись.

Кілька годин вони провели, сидячи поруч один з одним: то щось казали, то мовчали. Потім Хара Кей підвівся, і Ерве Жонкур пішов за ним. Перед тим як ступити на стежку, він непомітно кинув одну зі своїх рукавичок коло сукні помаранчевого кольору, забутої на березі. Коли дістався селища, вже настав вечір.

Ерве Жонкур гостював у Хара Кея чотири дні. Почувався так, немов потрапив до королівського двору. Тутешні люди існували, щоб служити цьому чоловікові, і все, що народилося на довколишніх пагорбах, було спрямоване або на його захист, або на задоволення. Життя тихо струмувало, ворушилося чуйно, ніби звір, якого вистежили у лігві. Від сучасного світу цей край відокремлювали століття.

Ерве Жонкура поселили в окремому будиночку, до його послуг було п’ятеро слуг. Харчувався він на самоті, під деревом, усіяним квітами, яких раніше ніколи не бачив. Двічі на день йому не без урочистості подавали чай. Увечері його супроводжували до просторої зали з кам’яною підлогою, де відбувався ритуал прийняття ванни.

Три літні жінки, чиї обличчя були вкриті чимось схожим на білила, поливали його тіло водою, потім витирали нагрітими шовковими рушниками. Руки в них були жилаві, але легенькі.

Уранці на другий день Ерве Жонкур побачив білого чоловіка. Це був англієць. Його супроводжували два візки, навантажені великими дерев’яними ящиками. Він приїхав не купувати. Він продавав.

– Зброя, monsieur. А що у вас?

– Я купую. Грену шовкопряда.

Повечеряли разом. Англійцю було що розповісти: вже вісім років він їздив туди-сюди між Європою та Японією. Ерве Жонкур уважно слухав, відтак спитав:

– Чи знайомі ви з жінкою, молодою, ймовірно європейкою, білою, що мешкає тут?

Англієць жував свою страву, незворушний, як завжди.

– У Японії немає білих жінок. Жодна біла жінка не мешкає тут, у Японії.

Через день він поїхав, навантажений золотом.

Ерве Жонкур знову побачив Хара Кея лише на третій день уранці. Спочатку його п’ятеро слуг зникли всі гуртом, раптово, ніби їх хтось зачарував, а за кілька хвилин з’явився великий японець. Цього чоловіка, заради котрого тут існували всі люди, завжди оточувало коло порожнечі. Здавалося, ніби якийсь таємний наказ звелів усьому світові не порушувати його самотності.

Удвох вони зійшли схилом пагорба на галявину; над нею, у піднебессі, літали десятки великих птахів із лазуровими крилами.

– Місцевий люд дивиться, як літають птахи, і читає майбутнє в їхньому польоті, – сказав Хара Кей. – Коли я був хлопчиком, батько привів мене на місце, подібне до цього, дав мені свій лук і велів підстрелити одного з птахів. Я це зробив, і великий птах із лазуровими крилами каменем упав на землю. Тоді батько сказав: «Спостерігай за тим, як летить твоя стріла, якщо хочеш знати своє майбутнє».

Птахи кружляли повільно, то нижче, то вище, немов старанно намагалися стерти небо своїми крилами.