Оксана Ігорівна Усенка - Все правильно

гарними сідницями. Мені іноді взагалі здається, що вона вже байдужа до чоловіків, а тіло в неї живе якимись іншими потребами, аніж ті, що мають бути запрограмовані біологічно.

- О, так то тебе не я зацікавив, а мої сідниці? - не втримався від усмішки Женя.

- Еге ж. Саме вони. – жінка посміхнулась і підійшовши ближче недвозначним жестом схопила його за предмет розмови. Женя лише посміхнувся, але не зробив жодного руху, аби продовжити грайливий настрій партнерки. Ця білявка справляла дивне враження. ЇЇ хотілось пожаліти і виставити за двері одночасно. Вона з’явилась до нього майже наскрізь мокра, з виклично- самовпевненим виразом обличчя (наче камікадзе перед лицем смерті) і такою жагою в очах, що відмовити їй було те саме, що покинути спраглого посеред пустелі. Але ж, якщо ти простягнув пляшку води помираючому, це не означає, що ти його тепер довіку маєш утримувати? Кожен має сам знайти джерело, яке буде забезпечувати його життя. Женя таким джерелом не міг себе вважати. Йому б самому хто шлях вказав у цій пустелі… Шлях не до міражу, чи чергового колодязя зі скудними залишками води на самому дні, (з цим він занадто гарно справляється), а до оази, а краще місцини, де можна жити… А, взагалі, іноді, зігріваючи в ліжку чергову красуню, як сьогодні, Женя відчував себе блукаючим полум’ям, що знаходиться в постійному русі, живлячись острівцями сухої трави… А так хотілось знайти затишний камін, в якому будуть постійно наявні дрова, а дбайлива господарка регулярно допомагатиме підтримувати полум’я… Та ці асоціації вже явно пов’язані з бірюзовими очима.

Білявка розчаровано відсторонилась, помітивши, що cпіврозмовник знову десь далеко думками.

- Піду я мабуть…- жінка загасила сигарету в попільничці і пішла збиратись.

- Куди ти серед ночі? – здивувався Женя.

- Я не проти легких стосунків, але бути замінником когось - не люблю. Вибачай. Була рада знайомству та вражена деякими твоїми вміннями. Але мене чоловік чекає вдома.

-То ти заміжня?- Женя не те щоб дуже, але здивувався. Білявка не була схожа на заміжню. Занадто вільна, розкута, ділова, голодна. Та і обручки він не помітив, хоча зазвичай жінки її не ховають.

- Так.

- То чому ж…

- Чому вирішила провести ніч з тобою? Розмаїття, плюс ти не місцевий і жодних довготривалих стосунків з тобою бути не може, а відповідно і подальших проблем. Зручно, цікаво, приємно.

- Яка ж ти…

- Стерво? Можливо, але я маю якось задовольняти свої потреби. Чому коли чоловік «стрибає у гречку» -- то це нормально, а коли жінка - то шльондра і стерво? В нас такі ж потреби як і в вас.

- Ні, не стерво. Просто на диво прагматична. Незвично зустрічати такий підхід у жінки. Мабуть, я розумію, що у вас спільного з твоєю холодною подругою…

- Ні, не розумієш. Цього і я часом, та що там часом, майже завжди, не розумію… А щодо прагматичності - я жінка, яка живе в світі чоловіків, то ж маю масу аргументів використовувати вас так, як ви хочете використати мене. Ти хотів сексу і забутись. Не сперечайся, це було помітно одразу, ще там в кафе. Я дала тобі це, отримавши те, що необхідно мені. Бувай. - блондинка, вже вдягнувши сукню (от же швидко тут жінки вдягаються!) і прихопивши легкий піджак, випурхнула в двері, залишивши по собі запах дорогих парфумів змішаний з дощем і ще чимось невловимо-знайомим… Схоже на ледь відчутний запах бузку. Дивно, а раніше він його не відчував, чи не виокремлював. Знайомий такий запах…

Коли за нічною гостею зачинилися двері, Женя полегшено зітхнув, хоча і відчував певний дискомфорт від того, як повівся. Він міг її зупинити, відволікти, переконати, що вона помиляється. Це було не так важко зробити, бо вона ж хотіла помилитись. Дуже хотіла. Попри показну беземоційність, жінка була ображена, що одразу після сексу з нею, він думає про когось ще. Та він нічого не міг з собою вдіяти. Перевірений засіб забутись не допоміг. Цього разу фізична активність плотських утіх не виправдала себе. Так, він постарався щоб білявка залишилась задоволеною, але…Але він не міг себе змусити зупинити її, наговорити щось беззмістовно ніжне, приємне. Просто не міг. Блакитно-бірюзові очі застилали йому світ, то відкидаючи пам’ять на п'ятнадцять років назад, то наче вимагаючи кудись бігти, когось шукати. Але куди бігти? Кого шукати? Він же лише її ім’я і пам’ятає… Навіть прізвище, так і не спитав.

Ліза
2016р

Ліза все ще мокра, але у напрочуд гарному настрої, пройшла вулицею Володимирською, повернула на вулицю Богдана Хмельницького з задоволенням вдихаючи очищене грозою повітря, посміхаючись зустрічним перехожим. Улюблена стихія наче підзарядила її, надала сил бачити світ таким, яким вона його хотіла бачити. Добрим, розумним, врівноваженим, таким, що дарує радість і надію. Вона йшла, хоча хотілось не просто йти, а танцювати, співати, ділитись зі світом тією енергією, що бурлила в ній. Вона йшла, таки трохи пританцьовуючи, і ледве чутно наспівувала давно забуту пісню, що з якогось дива спливла у пам’яті.

« Мир в котором я живу  Называется мечтой  Хочешь, я тебя с собой возьму  Хочешь, поделюсь с тобой.  Я подарю тебе любовь,  Я научу тебя смеяться.  Ты позабудешь про печаль и боль,  Ты будешь в облаках купаться.  Я подарю тебе любовь,  Я научу тебя смеяться.  Ты позабудешь про печаль и боль,  Ты будешь в облаках купаться.  Смотри разноцветный дождь  Поёт вдохновенно ветер.  Ты не заметил, что по радуге идёшь,  Мой мир, как он красив и светел.  Я подарю тебе любовь,  Я научу тебя смеяться.  Ты позабудешь про печаль и боль,  Ты будешь в облаках купаться.  Я подарю тебе любовь,  Я научу тебя смеяться…»

Лізі не заважали розмови перехожих, звуки дороги, музика грала в душі, змушуючи йти з розкритим серцем, дивитись на світ широко розкритими очима і зігрівати всіх, хто випадково потрапляв під дію її настрою. Вона давно не відчувала себе такою живою…
В такому настрої для цієї жінки просто не існувало нічого небезпечного. Ні того, що компанія, у сквері біля «Золотих воріт» яку вона минула, була п’яна і доволі агресивна (попри гучні крики, мати, сміх, недвозначні компліменти всім перехожим та розмахування руками), ні того, що водій на Toyota Land