Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами

велике прання, я хотів ще купити прищіпок, але Степан відмовив мене від зайвої витрати грошей, загадково пообіцявши принести з піввідра прищіпок, і цілком безкоштовно…

– То мені за відром збігати? – скептично запитав я.

– А ти не смійся, зараз повні кишені наберемо. Ми у відрядженнях, навіть в Союзі, завжди так робили…

– Ну, чаклуй, Хоттабиче!

– Йди за мною, зараз начаклуємо, – пообіцяв Степан, повертаючи у двір довгого чотириповерхового будинку.

На кутах майже всіх балконів від другого до четвертого поверху були приварені арматурні прути, між ними майоріла на натягнених мотузках, різнокольорова білизна…

– А от, тепер, уважно дивись під ноги – почнемо збирати врожай прищіпкопаду…

– Степане, та якось незручно… Два радянські спеціалісти, інженери…

– До чого тут «незручно»? Ти подивись на ті прищіпки! Вони ж тут не одну зиму пролежали, і нікому з тих ледарів, що з рук їх випустили, до них діла не було! А ми відмиємо, почистимо, відремонтуємо, нове життя їм дамо, то вони ще й не тільки нам добру службу послужать!

Їх же хтось зробив, вклав у них свою працю і сумління! Мусимо ж ми подавати приклад шанобливого ставлення до праці інших!

Не маючи, що заперечити, похитав я головою і підняв одну, а потім ще три підряд зовсім ще нові прищіпки…

З того походу принесли ми з Сашком три, а може й чотири десятка прищіпок.

В квартирі творився повний безлад. Хлопці, виявляється, ще не мились, але з кутків стелі було зметено чорне павутиння, підлога сяяла вологою чистотою. Віктор з Валерою домивали вікна. Відключені від мережі холодильник і електроплита були залишені для «спеціалістів з КВПтаА», – тобто для нас з Аліко.

– То ви ще не мились?

– Е-е-е, дарагой, – пояснив порушення наказу Аліко. – какой смісл міться самому, адеват чістоє, чтобі в етім свінарнікє снова патерат человеческій облик? Да і как в темноте мітся? Можно нечаянно что-то второстепенноє два-трі раза помит, а самое главноє прапустит!

– Ну, припустимо, «саме головне» тобі не скоро знадобіться…

– Е-е-е! Не гаварі так! Пасмотрім, как карта ляжет!..

– Ну, добре! Мо-лод-ці! Хвалю за ініціативу! А тепер, Аліко, щоб не втратити твоїх професійних навичок гірського орла, ось тобі комплектуючі. Підключи патрони, де треба, і вкрути лампочки, це робота на висоті – якраз для тебе, а я розберусь з кухонною автоматикою і полагоджу розетки.

Не встигли ми ще приступити до робити, як в двері гучно і вимогливо постукали. Відкриваю двері – там наш Сашко з пачками постільної білизни, з-за якої його майже не було видно, – мусив ногами стукати.

– Там ще шість ковдр, кухонний посуд і приймач «ВЕФ», – промовив він, відсапуючись. – Треба, щоб ти, як группенфюрер, за все розписався.

– Ясно, веди. Тільки от, що. Треба позбутися цього фашистського сленгу. Ми, все ж, за кордоном…

– Тоді, може, «бугор» – запропонував Валера. – Тільки не по-блатному, а по-французьки – «Монтекюль»…

– А! – махнув я рукою – хоч горщиком звіть, лишень в піч не ставте…

До сьомої години вечора квартира наша сяяла чистотою і електричними вогнями. Розетки-вимикачі відремонтовані, лампочки вкручені, кухонний інвентар перемитий і готовий до використання. Особовий склад чисто вимитий і поголений. На пательні вже шкварчала картопля на салі з яєчнею, там керував процесом Сашко, а Степан, ретельно прибравши сміття з лоджії, натягував мотузки-струни для білизни. На газетці підсихали відмиті і відреставровані прищіпки, готуючись до роботи за призначанням.

Нарешті Сашко покликав до столу, і ми, невимовно зголоднілі, зібрались на нашу першу трапезу, що об'єднувала в собі і обід і вечерю. Під стукотіння ложок і виделок пройшли і наші перші установчі збори, де був вирішений порядок чергувань «по камбузу», порядок закупівлі продуктів і інших, необхідних товариству речей.

Головним казначеєм був обраний, на його ж пропозицію, Степан, що тут же за столом зібрав з нас по 100 тугрів на харчі та інше.

Коли трапеза закінчилась чаюванням, посуд був вимитий і схований, а ми розсілись по своїх місцях, оформлюючи наші усні домовленості на папері, до нас знову завітав Анатолій Іванович. Традиційним вигуком:

– Та-а-ак!!! – зустріли ми нашого пізнього гостя. Анатолій Іванович, теж традиційно взявся руками в боки і промовив, здивовано хитаючи головою.

– Ну, хлопці! Ви на перестаєте мене вражати; он, ваші колеги, ще й постільну білизну і посуд не одержали, мабуть на голих матрацах ночуватимуть, а вже так новосілля відмітили, що, боюсь, лише по обіді до тями прийдуть… А ви за цей час цієї кошари лялечку зробили, а, от щось, жодної пляшки не бачу… А як же новосілля?

– Так у нас, Анатоліє Івановичу, така робота, що новосілля буває по два рази на місяць, – розвів руками я. – Втомилися, не встигаємо відмічати…

– А, крім того, – додав Віктор, – ми з України, у нас так заведено – перед усім побут налагоджувати, щоб з приємністю в домівку з роботи повертатись…

– І в Кавказє так, – не втримався Аліко, і мі в чістотє прівиклі..

– А я атавсюду панімножку, но тожє свінарнік нє виношу! – підтримав і Степан.

– Добре, хлопці, що ви такі однодумці! А я до вас з новиною і за вашою, можливою, згодою.

Як ви розумієте, ні монтажної, ні налагоджувальної роботи на харчокомбінаті зараз нема, бо й сам харчокомбінат