Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами

ще не існує. Отже ви маєте повне право відпочивати, очікуючи фронт робіт. Ваш атестат у вас ніхто не відбере, гроші вам платитимуть у будь-якому разі.

Але, є пропозиція:

СУ Електромонтаж, який має виконувати свої роботи на харчокомбінаті і куди ви відряджені по монтажному контракту, зараз веде монтаж на килимовій фабриці, і з радістю прийняв би вашу допомогу, як фахових спеціалістів. Повторюю: – ніхто вас не примушує, ваше рішення цілком добровільне.

– Ну, щодо мене, – сказав я, знизуючи плечима, я ж не в санаторій, – я працювати їхав, а килимове виробництво ще ніколи не бачив. Це ж цікаво! Я згоден!

– І я, і я, і я! – зголосилась уся наше команда.

– Знову по-хорошому дивуєте мене, хлопці! – в моїй команді, крім вас, 30 спеціалістів: – з Москви, Ленінграду, Прибалтики, Кубані… То з них лише троє згодились… З Прибалтики…

– Ну, хто на що вчився… – хмикнув Валера.

Обвівши нас довгим допитливим поглядом, Анатолій Іванович сказав:

– В СУЕМі, до атестату ще невеличкі преміальні виплачуватимуть, як і своїм кадровим монтажникам.

Ну, добре, потрудились ви сьогодні на славу, відпочивайте. Завтра о дев'ятій – я у вас. Повезу вас у відділ кадрів СУЕМу, оформлятись, а потім, вже з усіма «новоселами», що до того часу, сподіваюсь, отямляться – в Консульство на «установчу бесіду»…

Ранок без, вже звичного, стукоту коліс, без коливання ліжка… Ніяк не можемо зорієнтуватися в часі. Сонечко вже встало, але ж в Києві лише третя година ночі… Встаємо, вмиваємося, чистимо зуби «бордоською рідиною», в ній же і чай заварюємо… Спати хочеться страшенно – ледве край чашки губами знаходимо, бо несила очі розплющити…

Стукіт в двері… Невже вже дев'ята година?

– Ну молодці! Вже й вмилися, й поснідали! На вас що, навіть зміна часу не впливає?

– Ох, впливає, Анатолію Івановичу! Ще й як впливає, але ж є таке жорстке, як постріл, слово – «треба»…

Відвідини відділу кадрів в СУЕмі пройшли, як в тумані. Щось у нас питали, ми щось відповідали-підписували. В решті-решт, одержали ми якісь папірці чи то посвідчення, чи то перепустки і пішли на установочну бесіду до Консульства, де на нас чекав натовп з 27 опухлих «новоселів».

Ми ще незнайомі, але враження одержуємо таке міцне, стале і правдиве, яке не покинуло нас до кінця відрядження…

… Наше небажання ледарювати було сприйняте абсолютною більшістю байдикуватої групи, як виклик. Повертаючись з роботи, стомлені, замурзані, о, скільки ми одержували і в спину і в обличчя тупих образливих прозвисьок від самовдоволених нероб!

– Ги-ги-ги! Пасматрітє на етіх куркулєй! Всє дєньгі заработать хатят! Какіє жє ето інженєри? – Так, слєсарішкі трєтьєго разряда!.. За пару паршивих тугріков свой жє пуп партвут с удавольствієм!

Визнаю, нас невимовно дратувало це тупе нахабство, але, якось, після чергового «прогону крізь стрій з обливанням помиями», зібрались ми за вечерею і в дружній розмові виплило, що будь-який наш контр випад тільки розпалює «колег». Отже вирішили ми, або взагалі не відповідати на нетверезу дурню, або, у крайньому разі, обмежуватись фразою:

– «Чекайте, чекайте! Ще не вечір! В бою кожен покаже, на що здатний, хто інженер, а хто нахабна, ледача Моська!»…

Так воно і сталося… З першого жовтня, переведені на інженерний атестат, ми, вже в якості інженерів-налагоджувальників, вийшли на знайомі до останнього гвинтика об'єкти, як в рідну домівку, де, ще в процесі монтажу, левова частка налагоджувальних робіт була вже нами виконана.

А вони… – не важко уявити… Довелось їм «у сірка очі позичаючи», надокучуючи нам примітивними питаннями на кшталт «Що? Де? Чому?»…

Ну, то було ще попереду, але повернемось до Консульства.

Після коротких перемовин Анатолія Івановича з вахтером на «прохідній», проходимо в зал засідань, розміщуємося на кількох передніх рядах. На невисокому подіумі стоїть стіл під червоним сукном, поруч трибуна. Входить Генеральний Консул Кабалоєв з двома секретарями Консульства. Хмара сивушного перегару негайно огортає їх… Окинувши уважним поглядом одутлуваті пики «новоселів», Генконсул злегка потяг носом. Презирлива посмішка торкнулась його губ, але, опанувавши себе, Кабалоєв, з помітним кавказьким акцентом, промовив кілька вітальних слів, побажав міцного здоров'я та трудової звитяги, а потім, передавши слово помічникам, покинув зал засідань. Помічники, відчувши дух рідного середовища, години дві наввипередки, розливались солов'ями, переповідаючи нам вже в восьме, якщо не в десяте, московські страшилки, намагаючись перелякати нас, напівсонних, дивною, незворотною карою за, можливо, вчинені в майбутньому, провини:

– «ВИСИЛКОЮ НА БАТЬКІВЩИНУ ЗА 24 ГОДИНИ»…

Як в тюрму, чи концтабір…

Цікаво, вони, хоч самі, розуміли, чим лякають, і які викликають аналогії?

Нарешті закінчився і цей «цирк на дроті». Розбудивши деяких поснулих, мабуть з переляку, «новоселів», ми, з полегшенням, покинули Генконсульство.

– Ну, то що, вистава закінчилась, і що далі?

А далі на нас чекало ще одне міні шоу:

Наш майбутній парторг Василь, раптом дзиґою закрутився на сходах Консульства і, кліпаючи очима в усі боки, широко розчипирівши руки, залементував:

– Де? Де?? Ну, де ж вони? Де???

– Хто, Василю? Кого ти звеш, кого шукаєш?

– Ну, тих шукаю, хто хоче мене купити!

Гальо! Буржуї! Я тут! Недорого віддамся!..

Налітай! Першим-скидка!

…Так, до кінця відрядження нас ніхто і не