Антон Дмитрович Мухарський - Кістяк з Чорнобиля

Так-сяк борючись за права диких зайців, Чупакабра дотягла до весни, коли ті почали масово виводити потомство.

Пухкі та грайливі зайченята швидко ставали легкими жертвами підступної тварини.

«От, приміром, прибігає до вас лисичка і каже: “Зайчику, зайчику, вискочи з нірочки…”. Що ви зазвичай робитимете?» — питалася в малюків.

«Ховатимемося тихо в нірці», — казали малі зай­­ченята.

«Правильно. Бо лисиця хижий і злий звір, який мріє вас з’їсти. Я ж зовсім не така, бо несу вам любов і щастя. І коли покличу: “Зайчику, зайчику, вискочи з нірочки...”, що ви зробите?»

«Вискочимо з нірки, аби поцілувати тітку Чупакабру!» — радісно сміялися малі, кидаючись лиходійці на шию.

Проте з часом довірливі зайченята кудись безслідно зникали і старі, досвідчені зайці, зрозуміли, що то не лисиці й дикі коти, не приблудні собаки і підступні хижі коршуни поцупили їхніх діточок.

І забили на сполох, викриваючи Чупакабру по всіх усюдах.

Втративши авторитет серед місцевого населення, тварина взялась гастролювати Україною.

Час від часу під Києвом, Рівним, Житомиром чи Черніговом господарі птахофабрик та кролячих ферм знаходили своїх годованців мертвими.

«І що дивно, — писали газети, — перед смертю тварини не подавали жодного сигналу тривоги, як це трапляється, приміром, у разі нападу лисиць чи куниці».

Адже Чупакабра дійсно не була схожа на жодного з природних хижаків і свійські тварини не вбачали в ній об’єкт загрози.

Хитрунка забиралася до курників і крільчатників, волаючи: «Мир вам, брати і сестри. Лише любов врятує світ. Позитивне мислення — ось що принесе всім щастя. Кожен з вас — непересічна особистість, таланти якої можна і треба розвивати. Тож на знак нашої єдності давайте обійматися й цілуватися».

Зачаровані її словами тупі курки та вайлуваті кролі без остраху перлися в обійми вбивці, втрачаючи життя під солодкі піснеспіви про любов, щастя і теорію особистісного росту.

Ситуація з птахівництвом та дрібним тварин­ництвом у країні дедалі гіршала. Цілі області та регіони били на сполох, аж поки питання відлову і знищення невідомої тварини постало на державному рівні. Саме тоді й були організовані загони мисливців, які, пустивши по слідах монстра німецьких гончаків, встановили: всі стежки ведуть до Чорнобильської зони.

Мисливська операція почалася на початку другої від Великого Вибуху зими, коли добряче підморозило і на землю ліг перший сніг.

Згодом ці дні назвали часами Великого Розстрілу.

Три загони по триста мисливців у кожному в оточенні тисяч гончаків на позашляховиках, конях, всюдиходах або й просто пішки вдерлися до заповідних лісів. Упродовж трьох днів у Чорнобильській зоні були під корінь винищені популяції двоголових лосів, пишнорогих веселкових оленів та волошкових ведмедів, які вже ніколи не поновляться. Тисячі фіолетових косуль, шестиоких лисиць, семивухих зайців та кішкоподібних куниць були поховані у величезних радіаційних могильниках.

Але самій лиходійці, як не дивно, вдалося врятуватись.

«Допоможіть, вбиваю-ю-ю-ють!» — з роззявленою від жаху пащекою вдерлася Чупакабра на обійстя Кістяка Костя, коли він із Педро-Кончітто з тривогою прислухався до віддаленої стрілянини, яка ставала все ближчою.

«Ховайся мерщій у льох», — вказали друзяки на розчахнуті зелені двері, що вели в розлоге підземелля, де вже встигли знайти прихисток кілька десятків тварин, зокрема і поранений Лесик-Стасик.

У льоху Чупакабра поводилася мирно і тремтіла як усі, коли на обійстя зайшли мисливці.

«Тут радіація просто зашкалює! — почувся захрип­лий голос. — Сто рентгенів на годину! Треба поставити знак небезпеки й обнести будинок попереджувальною стрічкою».

«Ставимо швидше і втікаємо, бо це дійсно якесь пекло».

Коли постріли вщухли, врятовані звірі просиділи в підземеллі ще цілий тиждень, харчуючись запасами, що їх баба Ганя приготувала на кілька поколінь уперед.

Чого тільки не зберігалося в міцно запечатаних кришками трилітрових слоїках, якими були заставлені кілометри полиць. Тут тобі й свиняча тушонка, і консервоване сало, мариновані яблука, сливи, огірки, помідори, солодкі перці. Під стелею — в’язанки сушеної риби та грибів. Всілякі крупи, борошно, сіль, сірники, мило, горіхи…

Бувало, діти, коли стара ще була жива, питалися: «Мамо, навіщо вам то все?».

Але мудра баба завжди сумно кивала головою: «Не дай вам боже, дітки, скуштувати смаженого пацюка…».

«Смаженого пацюка то як?» — сміялася молодь.

«Ми, коли були малими, щурів ловили і смажили, бо червоні людозвірі позабирали в нас усю їжу».

«Червоні людозвірі — то такі мутанти?» — питався в неї малий Кость.

«Комуняцькі мутанти, хай їм жаба цицьки дасть…»