Антон Дмитрович Мухарський - Кістяк з Чорнобиля

Та коли біда минула, здорові звірі покинули льох. Лишилася тільки Чупакабра та поранений сіамський кабан-близнюк Лесик-Стасик. А навесні після одужання і він подався до лісу.

З того часу Чупакабра, ні в кого не питаючи згоди, самовільно зайняла льох, харчуючись салом та консервованою куркою. Проте страх покарання за вчинені гріхи назавжди залишився з нею, оселившись у завжди розчахнутих, трохи косих від брехні червоних очах.

Наступні кілька років минули в тиші та спокої.

У Чорнобильській зоні знову розмножилися тварини. Радіація пішла під землю. Навіть шпаки і бджоли якогось літа повернулися, і знову задзвеніли в повітрі їхні веселі голоси.

У навколишні села дедалі частіше почали наві­­дуватися сталкери — безстрашні хлопці та дівчата, які не грабували хати, а лишень на власні очі хотіли побачити той дивний, загадковий світ первозданної природи, що утворилася довкруж зяючої вирви зруйнованого ядерного реактора, нині вже схованого за товстими бетонними стінами здоровезного саркофага.

Час від часу друзяки «ходили по трюфелі». Хіба що замість коштовних грибів голими руками тягали з радіаційних могильників й досі теплі шматки ізотопів урану. Складаючи їх у піч, вони підтримували довкруж хати надвисокий радіаційний фон, аби відвадити від обійстя баби Гані непроханих гостей.

А одного дня крокодил Гєна приніс цікаву новину. Десь по радіо він почув, що страшна країна живодерів-піонерів під назвою Радянський Союз розвалилася.

Друзі не наважились уточнити, з якого радіо­­приймача і за яких обставин він почув ту звістку, але Срібна Муха не дуже то й розділила його захват. Довго щось дзижчала про те, що «справж-ж-ж-ж-ню нез-з-з-з-залеж-ж-ж-ж-жність ще треба вибороти».

І ось одного осіннього дня вона повернулася до хати в дуже збудженому стані. Носилася від стіни до стіни, виробляючи в повітрі фігури вищого пілотажу.

Педро-Кончітто, яке одне з усіх володіло талантом її розуміти, після кількох спроб дешифровки ви­­членило базове слово.

«Хтось знає, що таке Майдан?» — звернувся хріновий огірок до друзів, але тільки Кістяк Кость відповів, що це, либонь, велика площа в центрі міста.

«Вона каже, буцім таке трапляється один раз на сто років і пропонує сьогодні вночі всім йти на цвинтар».

Ослухатись бабиної волі не смів ніхто. Тому за п’ять хвилин до півночі Кістяк Кость, Педро-Кончітто, Чупакабра, Лесик зі Стасиком та крокодил Гєна слухняно стояли біля сільського кладовища, до похиленої огорожі якого тулилася стара дерев’яна церква з висадженими вікнами та дверима.

Здивуванню присутніх не було меж, коли о півночі на дзвіниці церкви гучно вдарив перший дзвін, якого там понад сімдесят років не було.

Він розірвав мряку ночі густо-малиновою нотою, що, покотившись відлунням від стовбурів столітніх дубів, полинула в небо, колишучи золотаву напівкулю убутного місяця.

І раптом похилені хрести на могилах почали ворушитися.

Якби не Срібна Муха, що заспокоювала присутніх легким дзижчанням, друзі б кинулися навтьоки. Страшнішої картини, коли в тебе перед очима ворушиться земля та розкриваються могили, важко й уявити.

Наче гігантські кроти завелися на цвинтарі, викидаючи нагору залишки трун, кісток і черепів, які спершу лише біліли в рідкому місячному сяйві, а потім почали тулитися одне до одного. Й ось уже перший кістяк зліпився й затанцював у прозорому нічному повітрі, потім другий, третій, четвертий. Аж ось над кладовищем заколихався цілий натовп мерців із чорними проваллями очниць.

«Мені страшно-о-о-о-о…» — тихенько завило Пед­ро-Кончітто, пускаючи калюжу просто під себе.

«Вони нас уб’ють…» — заскавуліла йому в унісон Чупакабра, котрій в мерцях почали ввижатися озброєні мисливці.

Зір не підводив хитру тварину. Поволі, один за одним кістяки почали обростати плоттю, перетворюючись на справжнє військо. Заблищали в місячному сяйві гострі шоломи, бойові сокири та кольчуги князевих ратників часів Київської Русі. Запломеніли червоною китайкою козацькі шаровари, спалахнули довгі коси та гайдамацькі ножі в жилавих руках чубатих зарізяк, січові стрільці шикували лави. Обвішані довгими кулеметними стрічками, оглядали зброю партизани часів Другої світової.

І раптом вдарив другий дзвін з бані старої церк­ви.

Із самої гущини війська вперед виступив височенний вусатий пан, вбраний у червоний оксамитовий кунтуш. Голову його вінчала шапка з високим пером. У руках пан тримав гетьманську булаву та старий пергамент.

«Ну що, пани-браття, чи готові ви знову стати поруч зі своїм народом?» — спитав у