Антон Дмитрович Мухарський - Кістяк з Чорнобиля

Харківщині й Одещині. А одного разу так захопився, що за рік повністю зжер дорогу Кривий Ріг — Миколаїв, перетворивши сто сорок кілометрів траси державного значення на суцільні калабані та вирви.

«Асфальт на півдні найсмачніший. Особливо, ко-­ли влітку фури розкатують його в м’якеньке желе. Це як морозиво для дітей…» — пояснював друзям свої кулінарні вподобання.

А ще він з дитинства ненавидів порядок і дисципліну. Просто патологічно не терпів упорядковані обійстя й пофарбовані паркани. Бив ліхтарі на вулицях, ламав і розписував автобусні зупинки, терся спиною об свіжу фарбу, перевертав смітники й гидив у під’їздах багатоквартирних будинків.

Тож, коли іноземні гості запитають у вас: хто винен у тому, що в Україні погані дороги, обшарпані будинки, похилені паркани й купи сміття, — валіть усе на Лесика-Стасика, бо він у нас тварина добра й незлостива.

Ну, посердиться хвильку-другу, а потім наче нічого не було: «О, а хочете свіженький анекдот розповім: “Одна голова — добре. А дві — це Лесик-Стасик із Чорнобиля!” Ха-ха-ха…».

Те, що він кабан з особливими потребами, Лесик-Стасик зрозумів ще в дитинстві. Це сталося другого року після Великого Вибуху, коли одноголові однолітки з іншої зграї підняли його на сміх.

«Що це за двоголове чудовисько на оленячих лапках…» — реготали ущіпливо, обступивши з усіх боків.

І тут кабан-мутант уперше в житті проявив свій особливий характер.

Перекинувшись з ніг на ноги, допіру добродушний і всміхнений Лесик, вмить став лютим нещадним Стасиком, який завдав кривдникам такого прочухана, що ті бодай з місяць чухали боки, пошматовані його гострими іклами.

А під час Великого Розстрілу, рятуючи життя своїх родичів, чорнобильський кабан-мутант проявив справжній героїзм.

Це трапилося в селі Копачі, на той час уже майже геть зрівняному із землею.

Бульдозери та екскаватори скидали найзабрудненіші радіацією дерев’яні хати в заздалегідь вириті ями, засипаючи їх ґрунтом. Єдиною вцілілою будівлею лишився Будинок культури, побудований із силікатної цегли.

«Сховаємося саме там, — запропонував його батько, вожак зграї. — Вбивці й не подумають шукати нас у людському помешканні».

Але татусь помилив­­ся. Втомившись від розстрілів, мисливці ви­­рі­­шили перепочити саме в Будинку культури, влаштував­­шись там на нічліг.

«Тікайте, я вас прикрию!» — тільки й встиг гукнути Лесик-Стасик, кидаючись на людей з рушницями, в той час як родичі, висаджуючи двері й вікна, чкурили вусібіч.

Й досі невідомо, чи вдалося їм прорвати мисливський кордон й утекти до Білорусі. Жодної звісточки за всі роки кабан від них не отримав. Але на згадку про той жахливий день носив у собі з пів кілограма картечі та ще з десяток свинцевих куль, що застрягли в нього під шкірою.

Тому не судіть суворо, бо часто буває так: з одного боку, ти — бешкетник і хуліган, а з іншого — життя готовий покласти за ближніх своїх. Не кожен на таке здатний.

От взяти, приміром, косооку Чупакабру, яка і накликала ту біду в Чорнобильську зону.

Глава сьома. ЛЮБОВ УРЯТУЄ СВІТ

Батьків своїх Чупакабра не пам’ятала.

Усвідомлення, що вона жива і може впливати на цей світ, прийшло тоді, коли вона задушила в обіймах першого кроля.

«Я люблю тебе сильно-сильно!» — притисла тваринку до грудей так міцно, що за хвилину кріль набув фіолетового кольору, випустивши дух.

«Бідолашний кролик, він помер! — у розпачі вигукнула Чупакабра. — Відтепер я боротимуся за права кроликів, щоб покращити їхнє життя!»

З часом, винищивши в обіймах сестринської любові всіх кроликів у окрузі, вона взялася боротися за права курей.

Підбираючись до тупуватих птахів зі святими гаслами «про захист прав курей», Чупакабра вже до осені майже знищила їхню популяцію.

«Смерть котам і собакам, що винищили наших співвітчизників!» — брехала перед численною популяцією гусок, котрі мріяли податися у вирій разом зі своїми мандрівними родичами.

«Еміграція — не вихід! Хіба ви не патріоти своєї землі? Хіба вам не милі ці луки і дніп­ровські плавні?»

Багато хто піддався на маніпуляції і загинув ще до Різдва, наближення якого гуси