Рафал Земкевич - Спляча красуня

собі протестувати чи кричати. Якщо шеф сказав, стаємо тут, то стали тут. На те він і шеф, щоб знати. Водії просто прийшли ввічливо попросити, щоб він дозволив їм скочити у Параховку. Вони не сподівалися, що будуть ночувати в полі, а декому потрібно дещо купити. Дехто хотів би теж покачатися, недавно там відчинили доволі непоганий зал – шеф сам розуміє, не можна заростати салом.

Звичайно, він все розумів. Якщо в тебе не було друзів або рідні, єдиним шансом схопити життя за роги й вирватися кудись вгору, до кращого, були агенції. Для дєвочєк – ескорт, для молодцев – охорона. В одних та других безжальна конкуренція. Не можна заростати салом, а за кермом це просто. Сьогодні мають в нього роботу, а завтра – хтозна, що буде завтра, борони Боже. Будь гатов, всєгда гатов. Серед лотків, бараків, барахолок, пересувних казино і борделів, всього, що обростало дорогу різнобарвним арабським базаром, качалки й зали для тренування єдиноборств становили одну з головних галузей. Вона користувалася настільки великим попитом, що за право їх утримувати, між братвою тривала довга війна, з трупами, підпалами й вибухами автомобілів, перш ніж Виконком чітко не поділив, хто, де і за скільки. В цьому поділі київську трасу роздерибанили між Куклатом і Воляновським. Він сам теж повинен піти з хлопцями. Що буде завтра, тобто не дослівно завтра, а через певний час, він знав не більше за інших. Адже вантажівки йому не належали. Звичайно в ієрархії Дороги Перхат піднявся вище ніж придорожня повія чи найманець амбал, для них він був богом, проте, фактично, він так само залежав від капризів долі. Достатньо, щоб з якихось причин Ставишин перестав йому довіряти.

Він сам повинен піти з хлопцями, хоча б для того, щоб тягаючи штангу, вичавити з себе цю лють і болючу потребу, розпалену славною пенею лікар з іншого світу. А якщо штанга не допоможе, то в Параховці чекали натовпи дєвочєк, готових за скромну оплату допомогти людині в потребі.

От тільки шефові конвою було не з руки поїхати собі за кілька десятків кілометрів у качалку чи на дівчат. Якщо він так поступить, хтось точно повідомить Ставишина, та ще й з відповідним коментарем. Хтось, хто прагне піднятися в ієрархії братви хоча б на один щабель, або хтось, хто прагне мати на цьому місці свою людину. Свідомість цього тільки збільшувала лють Перхата на все і на всіх. Щось підказувало йому, в нього вже було на кінчику язика, щоб не дозволити – ні й усе, це не звичайний конвой, справа поважна, всі повинні бути під рукою. Навіть і слова би не пікнули. Але він не хотів так поводитися зі своїми людьми тільки тому, що був злий – не на них, і не з їхньої вини.

Погодився, за умови, що принаймні одна людина з кожної машини залишиться на місці. Якщо охочих більше, доведеться їздити на зміну, в два заходи. Можуть взяти один бус, скинутися на бензину. Махнув рукою, зупиняючи подяку. Того, що рано мають бути свіженькі мов огірочки і без слідів гулянки, він навіть не мусив згадувати.

Коли вони пішли, Перхат видряпався у кабіну і не обзиваючись до товариша, просунувся поміж сидіннями назад. Відкрив холодильник.

Вєнічка безшумно протиснувся за ним і мовчки став йому над головою. Він їздив з Перхатом вже майже рік, а досі не навчився відзиватися без питання.

Перхат відірвав ріг упаковки з польським гуляшем з флячками й кинув їх у мікрохвилівку. Жаклін, коли побачила, що всі користуються тут мікрохвилівками, не приховувала невдоволення. Шкідливо для організму. Фольга? Ще й як шкідлива. Та ще й не розкладається в природі. Сама, мабуть, возить за собою французького кухаря. Зрештою, на біса їй кухар. Висипле перед собою на папір – нешкідливий для довкілля папір – пшеничні зародки й дзьобає їх, як горобчик.

-- Гаразд, годі вже таїтися, говори в чому справа, -- буркнув нарешті Перхат, не відвертаючись від мікрохвилівки. – Сам бачив, сьогодні день відкритих дверей. Просіть, і буде вам дано.

Вєнічка подряпався за вухом.

-- Слухайте, шефе, -- почав. – Вам сьогодні потрібна кабіна?

Ага. Перший імпульс, звичайно – прогнати. Але він мовчав.

-- Слухайте, розумієте…

-- Котра? – обізвався.

-- Ну, медсестра така… Мензуркою називають.

-- Мензурка. Гарна кличка. Цікаво звідки. А зрештою.

-- Я тільки так, бо подумав, що якщо шеф сьогодні й так, то тоді…

Ясно – адже шеф сьогодні буде ночувати з пані доктор. Світ базується на ієрархії. Шеф з пані лікар в кращій машині, тобто в неї, шофер з медсестрою у вантажівці. Кому взагалі спаде на думку, що він, Перхат, за цілий день сам на сам з пані доктор нічого не добився? Ба, якби не добився, якби вона його відшила, буває – але він навіть не набрався відваги поставити справу ясно!

Вистачить сказати ні, й кінець. Не доведеться пояснювати хлопцеві, що не вийшло. Сам здогадається.

Біс з ним, він і так збирався з пляшкою до хлопців Скребеца. Дивно, що вони досі самі сюди не прийшли.

-- Тільки дивися, Вєнічка…

-- Григор, шефе. Я вас стільки разів просив…

-- Тільки дивися, не підчепи чогось, -- промовив він, намагаючись придати голосу батьківський тон.

-- Е, шефе, вона ж бікса. Здорова дівчина. Вистери… стерилізована.

Мікрохвилівка тихо дзенькнула. Він витягнув упаковку, обпікаючи пальці, здер до кінця фольгу.

-- Добре, маєш час до другої, -- сказав він і потягнувся ще до холодильника, по пляшку, яку запхав у кишеню на стегні. Виліз з машини і з пластиковою тарілочкою в одній, та вилкою в іншій руці, неспішно вирушив навколо паркінгу.

Повітря набирало щораз глибшого, блакитного кольору. Ще до того, як він доїв гуляш і кинув тарілочку у вилинялу траву, майже зовсім стемніло. Перхат обходив майданчик, уважно перевіряючи, чи призначені вартові проявляють пильність, яку в дорозі потрібно проявляти в кожній порі дня і ночі. Фактично, він не мусив