Борис Віан - Червона трава

Борис Віан (1920–1959) — вельми непересічна й колоритна постать у французькій літературі XX століття. Невизнаний і зневажений за життя, він здобув своїми творами гучну посмертну славу. Його романи «Шумовиння днів» (1946), «Осінь у Пекіні» (1947), «Червона трава» (1950), «Серцедер» (1953), збірник оповідань «Мурашки» (1949) дотепер перевидаються у Франції величезними тиражами, їх перекладено багатьма мовами світу.
Віан витворює свій власний образ дійсності, що спирається не так на реальний досвід, як на певний «культурний код». Його химерна, пародійно-гротескова проза вводить читача в особливий фантастичний світ, який, проте, щонайтісніше співвідноситься з навколишньою дійсністю, а його умовні, маріонеткові персонажі відзначаються разючою людською вірогідністю своїх перечувань. Можливо, не кожному читачеві заімпонує така вигадлива письменницька манера, однак познайомитися з цим своєрідним явищем літератури, безперечно, має бути цікаво.

Борис Віан

ЧЕРВОНА ТРАВА

Роман

©

  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Перекладено за виданням: Boris Vian. L’herbe rouge. Roman. — Jean-Jacques Fauvert editeur, 1962.

З французької переклав Владислав Борсук[1]

Розділ 1

Теплий осінній вітер гнав під вікно купу листя. Вольф зачаровано стежив за маленьким клаптиком дня, що відкривався раз у раз, коли гілку відхиляло вітром. Раптом Вольф обіперсь руками на край письмового столу й підвівся. Наступивши на рипливу паркетину, він натомість безгучно відчинив і причинив по собі двері. Спустився сходами вниз, розглянувся довкола й рушив брукованою доріжкою, порослою обабіч жаливою. Доріжка вела вздовж червоних ланів до Квадрата.

За сотню кроків попереду здіймалася в небо сіра сталева машина, яка своїми формами розкреслювала простір на мертві трикутники. Вдягнений у комбінезон механік Сапфір Лазулі великим рудим хрущем вовтузився біля мопеда. Вольф гукнув його, і хрущ, випроставшись та обтрусившись, наздогнав Вольфа, коли до апарата лишилося кроків десять.

— Перевірятимете? — спитав механік.

— Мені здається, саме на часі, — відповів Вольф.

Він оглянув машину. Кліть було піднято, і між чотирма масивними опорами зяяла глибока шахта. Внизу з чіткою послідовністю було розташовано руйнівні блоки, які мали один за одним, у міру використання, автоматично припасовуватись до апарата.

— Тільки б не зіпсувалася, — сказав Вольф. — Зрештою, така можливість теж не виключена.

— Якщо оця машина дасть бодай найменший збій, я вивчу мимританську мову й решту життя розмовлятиму тільки нею, — пробурмотів Сапфір.

— Я теж, — сказав Вольф. — Треба ж тобі буде хоч із кимось побалакати, правда ж?

— Ну досить! — збуджено вигукнув Лазулі. — З мимританською поки що почекаємо. Запускаєм? Чи привезти вашу дружину й Грайвесну? Годилося б, щоб і вони побачили це.

— Годилося б, щоб і вони побачили це… — проказав за ним Вольф не дуже впевнено.

— Я мопедом, — сказав Сапфір. — За три хвилини повернуся.

Він окульбачив свого невеличкого мопеда, і той, побурчавши, затрюхав бруківкою. Вольф лишився посеред Квадрата сам. За кількасот кроків од нього здіймалися вгору рівні мури з чистого рожевого каменю.

Вольф стояв у червоній траві перед машиною й чекав. Уже кілька днів ті роззявляки не приходили. Берегли сили до дня врочистого відкриття, а тим часом віддавали перевагу Ельдохропадо, боям божевільних боксерів та демонстраторові отруєних щурів.

Зовсім низько над головою нечутно ряхтіло небо. Цієї миті його можна було торкнутись рукою, злізши на стілець, проте, вистачило б легенького подуву вітру, щоб воно втяглось і злинуло в безмежжя…

Вольф підійшов до пульта керування й поторсав його своїми тендітними пальцями. Голову за звичкою тримав трохи похнюплено — на пружнішому листовому покритті індикаторної шафи вирізнявся його профіль. Вітер приліплював до тіла білу полотняну сорочку й сині штани. Вольф стояв і трохи збентежено виглядав Сапфіра.

Отакий простий видався цей початок. День був схожий на інші дні, і лише дуже натренований спостерігач міг би помітити тонкоткану стьожечку, що золотавою рискою підкреслила синяву саме над апаратом. Але задумані Вольфові очі блукали по червоній траві. Уривками долинав гуркіт автомобіля з-поза суміжного з дорогою західного муру. Було чути далеко: люди відпочивали, нудьгуючи в тиші.

Аж ось загикав на бруківці двигунець мопеда, минуло кілька секунд, і Вольф спиною відчув білявий аромат своєї дружини. Він підняв руку, і його палець утопив кнопку. Мотор закрутився з напрочуд ніжним посвистом. Машина почала вібрувати. Сіра кліть опустилась над шахтою. Всі стояли мовчки. Сапфір тримав за руку Грайвесну, яка дивилася на все крізь солом’яні пасма свого волосся.

Розділ 2

Усі четверо дивились на машину, коли щось лунко клацнуло: другий блок, схоплений лапами горішнього, посів його місце на дні кліті. Прямий суворий маятник гойдався плавко й без поштовхів. Мотор набрав режимних обертів, і вихлопний струмінь уже виїдав у пилюці довгасту канавку.

— Працює, — сказав Вольф.

Ліль пригорнулась до нього, і крізь цупку тканину своїх робочих штанів він відчув її пружне стегно.

— Ну, тепер ти вже зможеш узяти кілька вихідних? — спитала дружина.

— Я ще мушу навідуватися сюди, — відповів Вольф.

— Але ж ти виконав замовлення… — промовила Ліль. — Рибка в сітці.

— Ще ні.

— Вольфе… — промурмотіла Ліль. — Отак ніколи…

— Потім… — сказав Вольф. — Спершу… — Він повагався, але недовго: — Хай обкатається, і я випробую її.

— Що ти хочеш забути? — насуплено спитала Ліль.

— Не хочу нічого пам’ятати. Це зовсім різні речі, — відказав Вольф.

Ліль не здавалась.

— Але ж ти матимеш відпочинок… Я хочу, щоб мій чоловік подарував мені два дні… — сказала вона тихо і хтиво.

— Можемо завтра побути разом, — поступився Вольф. — Але позавтра вона вже багато чого навчиться, і її треба буде калібрувати.

Поряд з ними, обійнявшись, застигли Сапфір і Грайвесна. Сапфір уперше зважився поцілувати кохану й скуштувати малинового присмаку її губів. Він заплющив очі, й одразу ж гудіння машини віднесло його далеко-далеко. Сапфір знову подивився на Грайвеснині рот та очі, які своїм розрізом нагадували очі й пантери й лані водночас, і зненацька відчув присутність стороннього. Не Вольфа й не Ліль… Когось чужого. Він розглянувся. Неподалік стояв чоловік і дивився на нього. Серце тьохнуло, але Сапфір не поворухнувся. Перечекав, тоді непомітно потер очі. Ліль розмовляла з Вольфом, Сапфір чув деякі їхні слова. Він щосили стулив повіки, й коли перед очима з’явились мерехтливі зірочки, знову глянув. Чоловік зник. Грайвесна нічого не завважила, стояла так, як і перед тим… І він уже не пам’ятав, чим вони тут займались.

Вольф простяг руку й схопив Грайвесну за плече.

— У кожному разі, — сказав він, — приходь сьогодні вечеряти разом зі своїм пройдисвітом.

— Ну, нарешті! — вигукнула Грайвесна. — Хоч раз ви дозволили сенаторові Дюпону побути з нами… Завжди на кухні, бідолашний стариган!

— Він колись гигне від нетравлення шлунка, — сказав Вольф.

— От чудово! — вигукнув Лазулі силувано, вдаючи веселість. — Це значить наб’ємо черевце.

— Я теж буду, — сказала Ліль.

Їй подобався Сапфір Лазулі, в нього було таке молоде обличчя.

— Завтра твоя черга назирати за машиною, — сказав Вольф до Сапфіра. — Я беру вихідний.

— Не вихідний, а йдеш у відпустку, — прощебетала Ліль, потираючись об нього. — І я з тобою.

— А можна мені бути тут з Лазулі? — спитала Грайвесна.

Сапфір злегенька потис їй руку, щоб показати, як це люб’язно з її боку.

— Он воно що! — вигукнув Вольф. — Гаразд, тільки байдики не бити.