Рафал Земкевич - Спляча красуня

перевіряти, але пильності ніколи не буває забагато. Людям, як, зрештою, і всьому, Перхат довіряв, але не надто. Вони виконували свої обов’язки, тільки тоді, коли відчували, що хтось за ними наглядає. Блокпост на пагорбі досі не виказав ознак життя. Його це трохи розчарувало. Перхат гадав, що вони перші зацікавляться конвоєм, що заночував біля пагорба.

Він задумливо обійшов весь табір, тоді наблизився до вантажівок. Всупереч тому, що можна було подумати під час телетрансляції, тільки кілька з них мали на бортах характерний знак, який Перхату найбільше нагадував зелений гриб -- гливу. Звичайно, на лого фонду, яким керувала доктор Тенар, була не глива, а листок гінго. Так трапилося, що він знав -- так називається рослина, на яку американці говорять:” gingko”. Він ніколи в житті не бачив її на очі, але колись, ще до того, як піднявся у Ставишина, Перхат возив такі шампуні, начебто американські, з Козятина, де їх виготовляли, в Одесу.

Якось так, як це часто трапляється, коли ти не йдеш до якогось конкретного місця, він раптом усвідомив собі, що стоїть біля буса Жаклін, чекаючи невідомо чого.

Перхат повільно повернувся, з неохотою, немов дитина, яку вперта білетерка не хоче пустити на фільм тільки для дорослих. З кабіни доходили якісь голоси, він не зумів стриматися і почав прислухатися.

Жіночий голос, характерний і глибокий, безсумнівно належав Жаклін, чоловічий – Клоду. Вони розмовляли про якусь горилу, і через своє бідне знання французької, Перхат не відразу здогадався, що горила це він.

-- Не говори мені, що не можеш переконати ту горилу, щоб він виступив перед камерою, -- злився Клод. – Всі хочуть виступити перед камерою. Нас дивляться мільйони людей. Ти сиділа в нього весь день і навіть не спробувала переконати…

-- Ну, перестань, який ти зануда. Він просто не хоче, не хоче і все. І я не впевнена, що він не має рації. Я не збираюся переконувати його. Інколи я теж маю цього досить.

-- Мені самому цим зайнятися? Гаразд. Просто я подумав, раз ти маєш намір додати його до своєї колекції, то заодно…

Тепер було очевидно, що сердиться вона.

-- Не твоя справа, що я роблю, з ким і коли. Я не твоя власність, та й взагалі нічия.

-- Заспокойся, кохана! – в чоловічому голосі вчувався особливий, примирливий сміх, який вживається тільки щоб докоряти комусь, хто не зрозумів чудовий жарт. – Годі. В мене немає до тебе жодних претензій. Ти маєш право до своїх пригод, я до своїх. Без образ. Я все прекрасно розумію. В кожній жінці дрімають схожі атавізми: хоч раз відчути на собі такого сильного, волохатого, примітивного дикуна…

-- Клоде, стули пельку! Негайно! – її голос перетворився у крижане шипіння і в Перхата в голові промайнуло, що на місці француза, він би послухався.

Клод теж послухався.

-- Пробач, -- обізвався він після довгої мовчанки, цілком іншим, поважним тоном. – Дійсно, я не повинен так жартувати. Перепрошую. Але зрозумій, кохана, ти не можеш сказати про себе, що нікому не належиш. Ти чудово знаєш, що це не так. Ти належиш мільйонам людей. Тим перед телевізорами й тим, яким допомагаєш. В тебе перед ними зобов’язання. А ми намагаємося допомогти тобі. Чим краще наша діяльність виглядає в телевізорі, тим більше тобі вдасться зробити. Тому не злися на мене, а переконай його.

- Чому ви вчепилися саме в нього?

-- Так вирішили в Понтуаз. Зробили попередні тести й визначили профіль особи, яку глядачі приймуть в ролі твого партнера. Романтичний пірат, розумієш, шляхетний дикун, що підтримує твою справу… Він пасує найкраще. Кохана, я можу зрозуміти, що він боїться камери. Всі вони спочатку бояться. Скажи йому, врешті-решт він тут не задаром…

З неймовірним зусиллям, він змусив себе піти геть. Інстинкт попереджав його, що це триває вже надто довго. Зрештою, його хтось побачить, як він стирчить тут, розвісивши вуха. Він не міг цього допустити. Йому було цікаво, страшно цікаво про що далі йтиметься, але він поборов цікавість і відступив у темряву, яка панувала за колом вантажівок. Перхат пішов далі.

Справді, на самому початку траси, вона щось там згадувала, що вони хочуть, щоб він брав участь в прямих ефірах. Він відразу рішуче відмовився, а Жаклін не наполягала. Невже вона дійсно прийняла запрошення в його машину тільки для того, щоб далі його вмовляти? Не хотілося в це вірити.

Він усвідомив собі, що зовсім не пам’ятає, про що властиво вони цілий день розмовляли. Не залишилося нічого, абсолютно нічого конкретного. Неймовірно. Звичайна балачка, про все і про ніщо. А найгірше, в нього було враження, що ця дурна балаканина справляла йому страшну радість, що йому просто було приємно розмовляти весь день з Жаклін, тільки щоб чути її голос.

До біса це все. Пора нарешті напитися, поза всяким сумнівом. Навколо вже зовсім стемніло, тільки розвішані на машинах лампи дещо освітлювали майданчик, утворений запаркованими по колу вантажівками, де як завжди квітло товариське життя.

-- Він, як кожен, бачте, чужих в машину не бере. Бо ніхто чужих не бере, особливо, як стемніє… -- проходячи через освітлений майданчик, Перхат почув голос одного з найнятих у Львові водіїв, який травив байку під горілочку і копченого оселедця. Він сповільнив крок, прислухаючись. – Ну, але тоді щось його, каже, осінило. Середина ночі, а тут черниця біля дороги. Сама самісінька. Дивна справа, нє? От він і зупинився. А вона, замість того, щоб сідати, каже йому: ”Пане водію, в мене тут речі, будьте такі добрі й допоможіть”. Ну, то вилізає хлоп, дивиться і якось йому так, бачте, дивно робиться, бо біля дороги лежать три труни. То він й питає: ”А що ви, сестро, везете в тих трунах?” Вона починає відкривати їх. Першу відкрила, дивиться, а там зерно по вінця. А черниця каже: ”Це зерно на хліб, якого забракне”. Другу відкрила, а там крові по вінця, правду кажу, рівно по вінця. А вона: “Тут кров, що проллється…”

Перхат не затримався, щоб довідатися, що було в