Рафал Земкевич - Спляча красуня

життя кращим з Ekstaza D, ми не тільки не ризикуємо стати наркозалежними, а й можемо допомогти дітям з охопленої війною бідної країни.

-- Я дуже рада, -- промовила усміхнено Жаклін. – Але я хочу дещо сказати. Всі ці дари, які за нашим посередництвом потрапляють на Схід, можна розглядати з двох сторін. Якщо дивитися на них з точки зору потреб, то всі пожертвування надто малі. Але я волію вимірювати великодушність наших телеглядачів і спонсорів серцем, яке вони віддають цим дітям. А тут, в цій далекій, страшній країні, де стільки страшних людей, ці беззахисні істоти так сильно потребують серця, і за цією міркою, -- тут її голос почав звучати урочисто, -- кожен дар однаково прекрасний. Одна марка, чи десять мільйонів. І за кожен дар, я вам однаково глибоко вдячна.

-- Ой, як красиво ти це виразила, Жаклін, -- схвилювалися ведучі в студії. – Тільки ти вмієш так потрапити в саму суть справи. Скажи, будь ласка, що наші глядачі побачать після перерви?

-- Після перерви буде щось особливе. В нас тут гість, лікар Вендзиловіч з Львівської лікарні Доброго Миколи, який не тільки розповість нам про Ольгу, але й дуже фахово представить апаратуру фірми Lin Tan, що підтримує життя маленької Ольги та десятків інших дітей.

-- Залишайтеся біля телевізорів! Ми повернемося до Жаклін і лікаря Вендзиловіча відразу ж після перерви!

І знов перерва на рекламу, цим разом довга, шестихвилинна.

Весь цей час, на іншій третині екрану, біля вікна, на яке Даг вивів телебачення, рухалися колонки котирування акцій. В якусь мить в них почали повторюватися повідомлення з біржі в Сайгоні, іншого разу всю увагу Дага привернуло падіння на три пункти в секторі високоточного виробництва для сільського господарства. Це мало опосередковане відношення до його головної спеціальності – торгівлі медичною апаратурою, а крім того могло бути пов’язаним з якоюсь іншою справою, яку паралельно вела фірма. Він зменшив телепередачу до малесенького вікна в нижньому кутку екрану і почав збирати дані з моніторів, намагаючись зорієнтуватися в ситуації.

Поки він переконався, що йдеться тільки про якісь проблеми з індокитайським прибережним транспортом, доктор Жаклін встигла провести телеглядачам екскурсію по конвою і представити ще кілька людей, які відзначилися під час порятунку малих дітей. Камера докладно показала кожен вузол заплутаних електричних дротів, що оточували бліду дівчинку, занурену в сніжну білизну фургона, як в крижаний саркофаг. Потім оператор ще запхав об’єктив у кілька кабін, було сказано кілька зворушливих слів і програма повернулася в студію.

Зрештою Даг з’єднався з офісом, повідомив, що буде за десять хвилин, зняв віртуальні окуляри й заховав їх у шухляду під столом.

За вікном далі було так само сіро, темно і слизько.

В барі стало ще більш порожньо, ніж коли він сюди прийшов. Дівчина, не маючи роботи, дивилася щось на маленькому екрані біля бару, спершись ліктем на стійку і схилившись сексуально, з однією ногою на перекладині стільчика.

В неї був латинський тип вроди, гарні, темні очі, а на причепленому до блузки ідентифікаторі ім’я – Паола. Не найгірше ім’я, подумав він.

-- Паола, я хотів би заплатити, -- промовив він, вручивши їй картку. І зітхнув , вдаючи втому. – Гарно тут у вас, та мені пора. Робота.

Вона кивнула головою, провівши карткою по щілині касового апарата.

-- Бізнесмен, -- здогадалася вона.

-- Бізнесмен, -- підтвердив Даг. – Постійно в дорозі. Повір мені, не варто заробляти купу грошей. І так немає часу їх витрачати.

-- Мабуть, твоя дружина постійно тужить за тобою, -- посміхнулася вона, віддаючи картку.

Так личко гарненьке і фігура… нівроку.

-- Ой, і не згадуй, -- кинув він своїм найприємнішим голосом. – Жодна жінка зі мною не витримає. Я навіть не пробував.

Даг ховав картку, на мить забарившись, щоб як слід подразнити мисливський інстинкт дівчини.

-- Знаєш, Паола, -- відізвався Даг в ту мить, коли вона вже гадала, що він зараз повернеться і вийде. – Може, якщо не буде дощу, сходимо ввечері у Спейс-Нідл?

*

Перхат дивився передачу на моніторах пересувної телестудії. Взагалі-то, спочатку він не дивився, а крутився по околиці, час від часу проходячи повз відкриті задні двері вантажівки, та начебто випадково, зиркаючи на монітори. Зрештою зрозумів, що поводиться немов дебіл, заліз всередину і став за спинами продюсерів. Коли він слухав всі оті нісенітниці, йому хотілося блювати, але він мужньо витримав аж до миті, коли Жаклін закінчила ефір. Тоді буркнув під носом щось схоже на подяку, вийшов і ледь не вбився, зачепивши носком черевика за грубий кабель живлення прожекторів, що тягнувся від вантажівки у бік фургона Сплячої Красуні.

Жаклін, коли на неї дивитися на екрані, проходила дивні метаморфози. Він не міг зрозуміти, в чому тут справа, але кожного разу його здивуванню не було меж. Начебто та сама жінка, проте не та сама. Все, що в реальному житті здавалося якщо не вадою, то в усякому разі недоліком її вроди, камера змінювала в достоїнство. Грубі риси обличчя в об’єктиві лагіднішали, ставали гармонійними й Перхат, придивляючись до цієї красивої, темноволосої жінки на моніторах, не розумів, як він міг думати про неї, як про дебелу бабу. “Так, камера кохає її” – сказав йому з властивою собі та всім жабоїдам пишномовністю Клод, коли під час першого прямого ефіру Перхат висловив своє здивування цією незвичною метаморфозою.

Цікаво, якби камера її не кохала, чи стала б вона тією відомою на всю Європу і половину решти світу доктор Жаклін, вславленою всякими добродійними акціями, переможницею різноманітних опитувань, гостею вечірніх ток-шоу і обличчям на обкладинках журналів.

Страшно розлючений, що так незграбно зашпортався – йому здалося, всі це зауважили та цілий вечір тільки про це й будуть розмовляти – рушив у бік своєї машини. Біля кабіни на нього чекало кілька його людей. Він здогадувався, в чому справа, але дав їм висловитися.

Звичайно, вони не дозволили