Алекс Грей - Одержимість

з радянських часів. Паркан був бетонний, білий, подекуди з написами про Віктора Цоя і «Кіно», але нам це не заважало.

– І що б ти хотіла намалювати? — запитав Вадим Вікторович.

— Я не знаю… — несміливо відповіла я. — Я дуже люблю малювати пейзажі з морем і горами, але, коли буваю в Феодосії і дивлюся на Айвазовського, то потім мені не хочеться брати в руки пензля. Щось не те в моїх морях.

— А мені, навпаки, здається, що у твоєму морі, в воді, в піні є багато життя і динаміки, звичайно, твої хвилі не нагадують фотографію, але, якби вони були точно такими, як на фото, то хіба потрібно було б взагалі малювати? Давай, намалюй на цьому паркані просто море, просто небо і… — він озирнувся по сторонах, подивився на сонце, що сідало за обрій і сказав, — і захід сонця. Більше нічого не малюй. Тут приблизно два на три метри, малюй, як хочеш, валиками, пензлями, балончиками, не важливо. Просто покажи те, що ти хочеш показати, фарбою я тебе забезпечу. Коли почнеш?

— Та можу прямо зараз. — сказала я в азарті.

— Ну, зараз у тебе навіть фарб немає, а сонце через годину вже сховається. Давай, почнеш завтра на світанку.

— Добре, тільки я ж захід буду малювати… — здивувалася я.

— Не забувай, що ти художник, ти повинна не тільки бачити, а й уявляти. Ти думаєш, що у Ренуара або у Кустодієва були тільки пишні моделі? Навпаки, Ренуар вибирав собі молоденьких і струнких, а спеціально робив з них повних. Просто він так бачив жіночу красу. Так само і Моне чи Далі. Чи ти думаєш, що те, що вони нам залишили, було написано чисто з натури? — він посміхнувся, в світлі заходу його посмішка була чарівною і якоюсь загадковою. Я дивилася на нього, як заворожена. Як я до цього, вже кілька разів спілкуючись з ним, не бачила його очей, не помічала його посмішки, не звертала уваги на його жести. Як я до цього взагалі не знала про його існування, я не знаю. Я не можу сказати, що я тоді закохалася, мало не з першого погляду, але те, що щось між нами тоді проскочило, це точно.

— Добре… — пересохлими від хвилювання губами, сказала я.

— Ну, от і чудово, зустрінемося тут завтра на світанку, а зараз ходімо, покажу дещо. Якраз і час підходящий, Тільки в липні можна таке побачити, коли сонце пізно сідає в море.

Він повів мене в гори, ми піднімалися по якійсь вузькій стежці все вище і вище. Стежка була дуже вузькою і кам'янистою, незабаром обриси самої стежки взагалі зникли, і здавалося, що ми йшли просто через рідкий гірський ліс, дерлися по гострому камінню, подекуди з'являлися якісь гірські квіти і кущі, потім знову скелі. Я не пам'ятаю, скільки ми йшли, напевно, години дві. І раптом ми вийшли на маленький мис, кам'яний, гострий і абсолютно без рослинності. Під нами в усі сторони простягалося море. Сонце знаходилося майже над морем, залишаючи на воді яскраво-помаранчеву смужку. Тут не було чайок, напевно, через те, що було досить високо. Чайки зграями кружляли набагато нижче за нас. Дивно було спостерігати за ними зверху. Мені завжди було цікаво саме поняття «з висоти пташиного польоту», але те, що я спостерігала з того мису, було крутіше, ніж висота пташиного польоту. Я багато чого бачила, проживши шістнадцять років на узбережжі море, я облазила всі гори та скелі в окрузі, але, чомусь на це місце я ніколи не потрапляла, хоч воно чисто географічно знаходилося досить близько до мого дому. Сонце потихеньку почало сідати в море. Але з цього місця, виглядало, що воно не просто сідає в море, а, ніби, розчиняється в ньому. Через хвилин п'ятнадцять сонце взагалі пішло за обрій, і одразу весь навколишній світ поміняв всі свої фарби. Ті, що були щойно яскраво помаранчевими і синіми, стали блідо-рожево-блакитними. Але море не стало від цього менш красивим і загадковим. Раптом я помітила, що він дивиться прямо на мене, стоячи лише в метрі від мене. Я повернулася до нього і подивилася йому в очі, а він продовжував стояти абсолютно нерухомо, злегка посміхаючись, схрестивши руки на грудях. Лише кілька секунд ми так стояли, дивлячись один одному в очі, але мені здалося, що минула ціла вічність. Я думаю, що саме цей момент і переломив все моє подальше життя. Мені здалося, що він трохи рушив в мою сторону, хитнувся, чи що, опустив руки… Я зробила крок назустріч, з упевненістю, що він теж кинеться до мене. У мене ніколи не було чоловіків, вони мене ніколи раніше не цікавили, я навіть не замислювалася над тим, що з ними може бути добре, та я просто ніколи не думала про них, як про тих, заради кого можна страждати, чи не спати ночей і просто літати, лежачи на ліжку… Я зробила до нього крок, а він просто повільно взяв мене за руку і сказав:

— Підемо, а то зараз стемніє, і ми звідси не виберемося, а місце тут досить небезпечне, хоч і гарне. Ти просто запам'ятай, як воно тут, запам'ятай, як світ змінює свої фарби, і як з цими фарбами змінюється сам світ. Ось таке от замкнуте коло. Якщо ти зможеш так само міняти і оживляти світ в своїх картинах, ти станеш не просто кращою з кращих, ти будеш унікальною.

Він сказав це і пішов вниз, міцно тримаючи мене за руку. За всю дорогу вниз він не промовив ані слова, а я сама не посміла порушити цю тишу. Я потім часто тримала його за руку, але саме той перший його дотик до мене я запам'ятала назавжди. Його рука, м'яка і тепла, була в той самий час такою міцною, шорсткою і надійною, що я йшла і навіть не дивилася під ноги. Я навіть не думала, що якщо шістнадцятирічна дівчина, яка щойно закінчила школу і ще не зовсім стала студенткою інституту, йде по лісі з тридцятирічним викладачем, при тому, він міцно тримає її руку, то це щось погано або аморальне. Я взагалі тоді ні про що не думала, настільки мені було добре.

Коли ми проходили повз того паркану