Алекс Грей - Одержимість

— Не забудь, завтра на світанку ти починаєш працювати. Не поспішай, але і не затягуй, пам'ятай, що це не малюнок двадцять на тридцять сантиметрів, який розглядатимуть з відстані витягнутої руки або навіть ближче. Це велика картина, на яку треба дивитися з відстані, а це дуже важливо, це принципова різниця. Ти повинна навчитися малювати не лише маленькі пейзажі, а й великі картини, до речі, ти і портрети помалюй, тобі в академії стане в нагоді. Але зараз поки що працюй тут.

— Вадиме Вікторовичу… — я хотіла багато чого запитати, але він не дав договорити, а просто перебив:

— Давай, в неофіційній обстановці, просто Вадим, добре? І, бажано, на «ти», я не люблю офіціозу, навіть студентам я дозволяю так з собою спілкуватися, тому що ми люди мистецтва, а, значить, усі рівні.

— Так, але це якось не дуже буде правильно, коли шістнадцятирічна абітурієнтка на другий день знайомства говорить викладачеві «ти». — невпевнено сказала я.

— Коротше, Аня, я тобі дозволив, а ти, коли будеш готова, сама вирішиш. А зараз відпочивати, проводжати я тебе не буду, у мене ще справи, мені в іншу сторону. — він ще раз подивився мені прямо у вічі, посміхнувся і сказав: — Бувай.

Я повернулася і пішла одразу в протилежну сторону. Добре, що була ніч, і ніхто не бачив, як палали мої щоки. Цю ніч я, природно, не спала. Так, напевно, ніхто б і не спав після таких переживань і вражень. Я лежала на ліжку з відкритими очима і бачила свою майбутню картину. Як я провалилася в сон, я теж не пам'ятаю. Пам'ятаю, що прокинулася, коли вже було ясно. Годинник показував опів на п'яту ранку. Я швидко вмилася і, не снідаючи, побігла до паркану. Біля паркану мене чекали пензлі і валики, а також відра з фарбами і багато чого корисного для роботи. Сам же паркан був пофарбований в чисто білий колір. «Коли це він встиг?» — подумала я, але азарт мій був таким сильним, що я одразу же забула про всі думки і почала малювати. Я знову поринула в той стан, коли життя моє, моє тіло і мої думки сконцентрувалися в одному місці цілого всесвіту. Простіше кажучи, все інше просто зникло з моєї свідомості, навіть море, яке шуміло в ста метрах від мене, зникло, зате почало шуміти і пахнути море, яке поступово з'являлося на цьому паркані. Будівництво було давно занедбано, місце там було глухе, тому мені абсолютно ніхто не заважав, та навіть, якби хтось і пройшов повз чи зупинився, аби поспостерігати за мною, я все одно не звернула б на нього ніякої уваги. Так, малюючи, я не помітила, як настав вечір. Я думала, що це потемніло у мене в очах від втоми і голоду, але це просто сонце пішло за обрій. В один момент, як буває в горах, стало темно. Це і врятувало мене від голодної непритомності, я доповзла додому, просто впала на ліжко і заснула. Прокинулася я, коли сонце за вікном було вже високо. Дико хотілося їсти, але малювати хотілося ще більше, тим паче, що я проспала досить велику частину світлового дня. Перекусивши якимись пончиками на набережній, я знову взялася до роботи. Другий день був ще важчим, сонце палило нестерпно, фарби сохли прямо під пензлем, і не все виходило так, як хотілося. Але я продовжувала малювати далі. Через кілька днів біла стіна перетворилася в післештормовое море, в хвилях якого відбивалися червоне сонце і рожеві хмари з чайками, що летіли по небу. Вдалині на хвилях гойдалася невелика яхточка.

Я сиділа під деревом і виснажена дивилася на свою картину. Він підійшов тихо і присів поруч, не промовивши ані слова, потім дістав з рюкзака згорток з бутербродами і термос, налив холодного молока з термоса і дав мені. Ми мовчки їли і дивилися на цю стіну.

— Тобі самій, як, подобається? — сказав він згодом.

— Вадиме Вікторовичу. Я дуже втомилась. — сказала я з останніх сил, притулила голову до дерева і закрила очі. — Я не знаю, що Вам сказати, чесно, я подивлюся завтра вранці і тоді скажу, добре?

— Ну, тоді я скажу, мені дуже подобається, чесно. — спокійно відповів він, жуючи свій бутерброд. — Мені говорили, що ти дуже захоплюєшся, коли працюєш, але я бачу, що мене обдурили. Ти, коли працюєш, стаєш шаленою, в хорошому сенсі цього слова, і абсолютно без гальм. Ти навіть не помічала, що я приходив і дивився, як ти малюєш?

Я мовчала і просто слухала, мені було все одно, я втомилася і хотіла спати. Так я не втомлювалася ще жодного разу в житті, навіть коли готувалася до того болгарському конкурсу. Я зібрала всі свої останні сили, встала і пішла додому.

— Я додому, Вадиме Вікторовичу, спати, а то відключуся прямо тут, пробачте. — сказала я і пішла в бік свого будинку. Потім зупинилася, повернулася до нього, він продовжував сидіти під деревом, в одній руці бутерброд, в іншій — термос. — Вадиме Вікторовичу, яке буде наступне завдання?

— Відпочивати. — він посміхнувся, а я махнула рукою і пішла.

Я спала майже добу. Прокинулася, коли на вулиці було темно. Подивилася на годинник і зрозуміла, що вже глибокий вечір наступного дня. Сну не було, але і сил встати теж. Чомусь згадався мені той психотерапевт, який повторював постійно страшне слово «Одержима». Але я тоді ще не надавала цьому повноцінного значення, я просто була впевнена, що це все мої бажання таким способом перетворюються в реальність. Я вийшла на вулицю, на небі світив яскравий місяць. Він освітлював не тільки наше місто, не тільки небо, але і море до самого горизонту. Я просто тинялась вулицями, ходила по набережній, по пляжам, потім спустилася до пірсу, де швартувалися великі яхти та прогулянкові катери, йшла вздовж берега, і не помітила, як опинилася в районі вагонного депо. Тут були десятки вагонів, з одних збирали потяги, інші мили і готували, інші, навпаки, відганяли в дальній кут, були і такі, яких тягнули на ремонт. На крайніх коліях, біля самої скелі, куди відганяли найстаріші вагони, я помітила, що хтось на одному з вагонів щось малює балончиками. Прямо на вагон падав