Остап Соколюк - Дарксіті

— Везунчик, — іронічно промовила я, помітивши, що він сказав це у минулому часі.

— Та-ак. Можливо, я не цінив цього. Мав зробити щось більше… Що може сказати камінь про людей?

— Не наступайте на мене.

— Що?

— Не наступайте на мене — ось, що може сказати камінь ДО людей.

Дивно, я очікувала, що він зараз почне розповідати, як сука-дівчина кинула його бідного-нещасного, як він хотів одружитись із нею і завести купу діточок і навіть ніколи їй не зраджував, якщо не рахувати той безневинний відсос Елізи у офісі. Але Пол дивився на це під іншим кутом… Які ж у нього очі?

— Ти не сказала, як тебе звати.

— У нас це заборонена тема. Я можу назвати тобі лише псевдо.

— Тоді не треба. Все одно скоріше за все я більше тебе не побачу.

Він промовив це спокійно. Як хірург, котрий щодня відрізає людям кінцівки. Я замислилась. Звісно, це зачіпає. Невже, ти не хочеш мене більше побачити? Зрештою, побачити його серед своїх відразливих клієнтів було б непогано.

Я швидко окинула оком машину — у нього не вистачить грошей на регулярні візити.

— Про що ми ще можемо поговорити? — чесно запитав він.

— А тобі хочеться?

Якусь мить він мовчав, а потім кивнув:

— Так.

— Мене звати Кален. Це моє справжнє ім’я.

Він поліз у кишеню і через секунду дістав звідти якусь крихітну річ. Пол простягнув її мені на заднє сидіння. Візитка. Жахливо надрукована, між іншим. Я взяла.

— Я можу відвозити тебе на роботу. Якщо захочеш. Я часто буваю у цьому районі вночі. В закусочній у Боба.

— Добре. Я подумаю над цим.

У машині настала тиша. Не у кожної розмови є післясмак. Не у кожної — підтекст. Але у цієї було і те, і інше.

Через кілька хвилин ми нарешті добрались до місця призначення, і він увімкнув світло у машині, щоб отримати плату. Першим, що я побачила були очі. Блакитні. Ми зустрілись поглядами. Було щось неймовірно дивне у цьому моменті. Але я не могла второпати що саме.

— Ось. Без здачі, — простягнула я йому гроші.

— Дякую, Кален.

— Старайся не називати мене по імені при людях.

— Я це розумію.

Він кивнув і більше нічого не говорив. Опустив очі. Не побажав мені гарної ночі чи роботи, що могли би недоумкувато ляпнути багато чоловіків. Ні, він розумів більше, ніж здавалось, більше, ніж він сам вважав.

— Бувай, Пол.

— Бувай.

Я вийшла із авто і попрямувала до будівлі. І піднімаючись по сходах зрозуміла, чому той момент був дивним — я побачила його очі і не зрозуміла, що він за людина. Мій талант мене підвів.

Всередині на мене уже чекав Карл — наш товстий адміністратор. Він виглядав схвильовано.

— Мімі! Нарешті! Поквапся!

— І тобі добрий вечір, — буркнула я, але Карл уже взяв мене під лікоть і наполегливо повів за собою.

— Готуйся, — кинув він, коли ми опинились у моїй «робочій» кімнаті, і зник за дверима.

Я зітхнула. Яка швидка зміна відчуттів. Так, Кален, треба настроїтись на роботу! Я стала перед дзеркалом і окинула себе оком: приваблива жінка, із чіткими гранями губ, короткою стрижкою і вічною скалкою зморшки між брів. Хоч останнє завжди додавало мені сексуальності. Чоловіки казали, що ця риса робить мене «розумною».

— Люба Мімі…

Я здригнулась — у кімнаті нечутно з’явився Карл. Попри те, що він був жирний, як свиня, рухатись він умів як кішка.

— … пам’ятаєш, я казав тобі, що скоро приведу особливого клієнта?

Чорт, я думала, то був жарт. Тілом побігли мурашки — у нашій справі ніхто не прагне «особливих клієнтів».

— Чудесненько. Я його привів.

Він ступив крок назад і вимкнув світло. «Ей!» — вигукнула я і напружилась всім тілом.

— Поки що вимкну світло, — винувато зронив Карл. — Клієнту треба звикнути.

Карл вийшов і хтось увійшов. Хтось страшний — я зрозуміла це без погляду у вічі…

Дівчина. Чому я не можу знайти її слідів у квартирі?