Остап Соколюк - Дарксіті

— Четвертий лише місяць тому народився. А це… Майк, ходи сюди.

До нас підбіг найстарший. Ромаріо обняв сина:

— Це Майк. Він буде серйозним мужиком. Може, навіть якимось відомим спортсменом.

Хлопець мовчав, але обняв батька у відповідь. І раптом я відчув щось зовсім протилежне собі, протилежне ізоляції — поєднання. Силу поєднання людей. Батько і його син. Вони дійсно любили одне одного?

— Здоров, Майк, — я простягнув руку малому, і він потис її.

— Це Пол. Мій друзяка Пол. Шикарний мужик.

Ромаріо сказав це, і у горлі мені раптом став клубок. Як же ти помиляєшся, Ром. Навіть не уявляєш як…

— Ну, біжи.

Тато відпустив сина і той погнав кудись. Діти ніколи не ходять — вони бігають.

— Присядемо? Маєш час? — запропонував мені господар і кивнув на якусь купку дощок.

Я погодився, і ми сіли. Якусь мить замислено мовчали. Немов тон розмови мав змінитись і кожен підбирав слова.

— Напевно, класно мати дітей. Чотирьох дітей, — тихо промовив я.

— Бля, мужик, це пекло… — відповів раптом Ром. — Що кльового у дітях? Подумай сам. Нічого. Вони безпомічні, за ними треба постійно дивитись. Годувати їх, вдягати. Все твоє життя тратиться лише на те, щоб вони вижили.

Він зробив невелику паузу. Я не перебивав.

— Діти вбирають у себе все найгірше, — продовжив Ром. — Ти можеш любити їх весь час, вчити хорошим вчинкам, а потім ти один раз збрешеш, один раз матюкнешся і все: вони миттю починають лаятись і брехати.

Я несміливо загиготів.

— Ну, чесно, мужик, це просто неймовірно, як легко вони вчаться лайну. Просто якісь воїни зла! І приходиться докласти стільки зусиль, щоб навчити їх хоч трохи хорошому, хоч трохи якогось… добра.

Ромаріо сплюнув. Ми обоє розуміли, у якому місці ростуть його діти. За яких умов. Дивовижно, але у випадку людей, схоже, еволюція не працює. Багаті, розумні батьки як правило заводять одну дитину. Або взагалі не заводять. А такі як Ромаріо — бідолахи, алкоголіки, неблагополучні — плодяться до десятка. І хто у результаті населяє планету? Хто залишає потомство?

Я не хочу сказати нічого погано про свого друга Ромаріо, але у минулому він був наркоманом. Пройшов через всі звичні круги його середовища — алкоголь, «ширка», крадіжки, можливо, навіть убивство. За ним тюрма плаче. А у нього уже четверо дітей.

— Настав час для всіх нас стати трохи відповідальнішими, правда ж? — запитав я.

Ромаріо посміхнувся і кивнув.

— Правда.

Хоча, чесно кажучи, всі ці сімейні проблеми були для мене чужими. Адже я не знав своїх батьків — я виріс у сиротинці.

— Скільки ти коштуєш?

— А скільки ТИ коштуєш?

Ось, що він запитав після кількох хвилин мовчання, і я відповіла йому миттєво. Я звикла до грубощів. Звикла, що чоловіки мають мене лише за шматок м’яса. Що ж, їх нічого винити — більша частина їхнього мозку розташована у головці члена. Саме тому, коли вони замислюються, то так часто чухають поміж ніг.

— Ніскільки. Я вартий нуля.

— Жалієш себе?

Ми їхали однією із вулиць міста. Його обличчя ледь виднілось і лише зрідка потрапляло у світло ліхтарів. Але очі — ось куди мені найбільше хотілось зазирнути. Я завжди вважала, що маю уміння дізнатись із погляду все про людину. Але ці очі ховались від мене у пітьмі.

Він захитав головою.

— Уже, напевно, ні… Не знаю. Можливо, я ніколи й не хотів бути чогось вартим. Жив, як камінь у пустелі.

— Лише серед людей.

— Лише серед людей… Просто ти приваблива. Я думав це нормальне питання. Ти ж проститутка, правильно?

Я раптом розсміялась від його безпосередності. І мені здалось, що на мить він захотів обернутись до мене, але його водійський обов’язок не дозволив.

— Що? — несміливо посміхнувся таксист.

— Як тебе звати?

— Пол.

— Пол, це нормальне питання, коли я у борделі і питати ти будеш у адміністратора. Поза тим місцем я не приймаю клієнтів, — поблажливо пояснила я.

— Зрозумів. Нема питань. Просто я ніколи не стикався… стикався, але не був у таких місцях.

— Жартуєш?

— Чесно. У мене була дівчина. Чотири роки. Ми жили