Остап Соколюк - Дарксіті

«Ці безкінечні коридори ведуть тебе у безвість. І таке враження, що спустився сюди ти не цілий — лише частинка твоєї свідомості тут. Лише уривок. О, я пам’ятаю, колись давно, у якомусь непоганому місці існував ТИ (Я!). І що було далі? А що було до цього?»

Я повернувся у свій барліг. Завдання було назначене на завтра. Завтра вночі. Чим тоді зайнятись сьогодні?

«Я заснув. Я опустився сюди. У ці безкінечні коридори світів-снів. Невідомо, де тут початок і кінець. Різома. Загадкова структура, що заплуталась сама у собі і залишилась невизначеною для людського мозку. Щойно ми намагаємось її зафіксувати в уяві, як вона вислизає. І знаєте що це означає? Вона рухається. Різома, немов зміїний клубок, постійно рухається. Всіма частинами водночас».

Ось вони — під ліжком. Жіночі труси. Отже, це правда. Вона була тут. Я заплющив очі, щоб пригадати цю жінку. Обличчя? Голос? Темна чи світла? Як торкалась мене? Немов мелодія, що крутиться на язику. А-а-а, все марно! Розчаровано б’ю кулаком у стіну і викидаю труси у смітник.

Безкінечні коридори спогадів, що постійно рухаються у голові. Немов зміїне кодло.

Я відчиняю вікно, щоб поглянути на нічне місто і вдихнути трохи свіжого повітря. Звісно, у мегаполісі про «свіжість» залишається лише мріяти. Інколи я думаю над тим, щоб поїхати кудись у гори… Проте ці думки йдуть самі собою.

Я не одразу помічаю його. Чорна тінь причаїлась у темряві. Зріст під два метри. Здоровило. Очі — поблискують вогниками вулиць. Я відчуваю, як він стискає свої кулаки і зуби.

І це таке непогане питання насправді: куди йдуть думки? Ми не дуже уважно спостерігаємо за тим звідки вони беруться, але куди вони зникають? Де розчиняються всі ці надважливі думки у нашій голові?

Чорна постать стає все виразнішою для моїх очей. Я трохи висуваюсь із вікна. «Яке ж у нього обличчя?» — виникає природне зацікавлення. І що далі? Що він зробить? Його кулаки стискаються. Наші погляди схрещуються. Я відчуваю це так чітко, на відміну від моїх думок — куди вони зникають просто у цю мить?

Нічний гість опускається на коліно. Двохметрова постать зменшується у два рази і схиляє голову.

— Моє шанування, мій Лорде, — промовляє його голос.

І все стає зрозуміло. Ця нова думка виринає нізвідки і постає у моїй голові: він прийшов вклонитись мені…

«Люди не стають поганими. Вони уже погані, від природи».

Якийсь час він стоїть у темряві біля дверей. Я відчуваю, як він свердлить мене очима. У шухляді тумбочки я ховала пістолет. Заряджений. Карл був би вельми розлюченим, якби дізнався про це, але мені байдуже — я не хочу закінчити як Ліза, котрій один виблюдок закрив рота кляпом, а потім вирвав руку. Уявляєте?

Як швидко я встигну дістати зброю?

— Ну? Ти там всю годину будеш стояти? — гаркнула я.

Із псами — по-собачому. Чоловік раптом швидко рушив до мене, і я блискавично вихопила пістолет.

— Стій!

Він завмер.

— Я попереджаю, якщо ти захочеш зробити мені боляче, я тебе не просто пристрелю — ти будеш мучитись.

— Я прийшов до жінки. Для чого її бити? Вона слабка істота.

У нього був чітко поставлений голос. Немов він декламував ці слова зі сцени перед величезним натовпом. Моя ліва рука потягнулась до настільної лампи і натисла на кнопку. Його обличчя освітила лампочка, і в мене у душі похололо.

— То ми приступимо? — запитав він, і кинув свій картуз на ліжко.

— Як тебе звати?

Мій голос затремтів.

— Адольф! Але я сподіваюсь на повну анонімність тут. Правда ж?

Я дуже повільно кивнула.

— Та-ак. Безперечно.

Моя рука ослабла — пістолет опустився на ліжко. А чоловік почав роздягатись.

— Тіло — це зло. Душа — добро. Пам’ятайте про це хлопці, коли у вас будуть стріляти, — шкіриться Остін і дістає свій магнум 500. Це не зброя — це сама жорстокість. Її варто використовувати, коли треба знищити ворога, котрий стоїть за холодильником у домі сусіда…

— Я не готовий відмовитись від свого зла… — промовляю