Олексій Миколайович Толстой - Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

скубали вкриту курявою траву уздовж хідника, трясли недогризками хвостів.

— Ме-е-е-ені їсти хочеться…

Понуривши голову, стояла корова, в якої випиналися кістки з-під шкіри.

— Муууууука, — повторювала вона задумливо.

На грудках грязюки сиділи обскубані горобці і не відлітали — хоч ногами їх дави.

Хитались від виснаження кури з обскубаними хвостами. Зате на перехрестях стояли виструнчившись скажені бульдоги-поліцейські в трикутних капелюхах і в колючих нашийниках. Вони гримали на голодних і шолудивих жителів:

— Пррроходь! Іди праворуч! Не затрримуйся!..

Лисиця тягла Буратіно далі вулицею. Вони побачили гладких котів у золотих окулярах, які походжали під місяцем хідниками, ведучи попід руки таких же гладких кішок у чепчиках. Гуляв товстий Лис — губернатор цього міста, бундючно закопиливши носа, і з ним — чванлива лисиця, що тримала в лапі квітку нічної фіалки.

Лисиця Аліса прошепотіла:

— Це гуляють ті, хто посіяв гроші на Полі Чудес… Сьогодні остання ніч, коли можна сіяти. На ранок збереш купу грошей і накупиш усякої всячини… Ходімо швидше…

Лисиця та кіт привели Буратіно на пустир, де валялися побиті горщики, подерті черевики, діряві калоші й ганчір’я…

Перебиваючи одне одного, заторохкотіли:

— Копай ямку.

— Клади золоті.

— Посип сіллю.

— Зачерпни води з калюжі, полий як слід.

— Та не забудь сказати «крекс, фекс, пекс»…

Буратіно почухав носа, замащеного чорнилом.

— А ви відійдіть усе ж таки подалі…

— Боже мій, та ми й дивитися не хочемо, де ти закопаєш гроші! — сказала лисиця.

— Боронь боже! — сказав кіт.

Вони відійшли трохи й сховалися за купою сміття.

Буратіно викопав ямку. Сказав тричі пошепки: «Крекс, фекс, пекс», поклав у ямку чотири золоті монети, засипав, добув із кишені дрібку солі, посипав зверху. Набрав з калюжі жменьку води, полив. І сів ждати, поки виросте дерево.

Поліцейські хапають Буратіно і не дають йому сказати жодного слова на своє виправдання

Лисиця Аліса гадала, що Буратіно піде спати, а він все сидів на купі сміття, терпляче витягнувши носа.

Тоді Аліса наказала котові пильнувати Буратіно, а сама побігла в найближчий поліцейський відділок.

Там, у накуреній кімнаті, за столом, заляпаним чорнилом, давав хропака черговий бульдог.

Лисиця найдоброчиннішим голоском сказала йому:

— Пане мужній черговий, чи не могли б ви затримати одного безпритульного злодюжку? Страшна небезпека загрожує всім багатеньким і поважненьким громадянам цього міста.

Черговий бульдог так гарикнув спросоння, що під лисицею з переляку зробилася калюжа.

— Злодюжка! Гав!

Лисиця пояснила, що небезпечного злодюжку — Буратіно — виявлено на пустирі.

Черговий, усе ще гарикаючи, подзвонив. Увірвалися два добермани-пінчери, нишпорки, які ніколи не спали, нікому не вірили і навіть самих себе підозрювали в злочинних намірах. Черговий наказав їм доправити небезпечного злочинця живого чи мертвого до відділка.

Нишпорки відповіли коротко:

— Гав!

І помчали на пустир якимсь особливим, хитрим галопом, викидаючи вбік задні ноги.

Останні сто кроків вони повзли на череві і враз накинулись на Буратіно, схопили його під пахви й потягли до відділка. Буратіно брикався, благав сказати — за віщо? за віщо?

Нишпорки відповідали:

— Там розберуться…

Лисиця й кіт, не гаючи часу, викопали чотири золоті монети. Лисиця так спритно почала ділити гроші, що котові дісталася одна монета, а їй — три. Кіт мовчки вчепився пазурами їй у пику.

Лисиця міцно обхопила його лапами. І вони обоє деякий час качались клубком по пустирю. Котяча й лисяча шерсть летіла клоччям у місячному сяйві. Обдерши одне одному боки, вони поділили монети нарівно і тієї ж ночі зникли з міста.

Тим часом нишпорки привели Буратіно до відділка.

Черговий бульдог виліз з-за столу і сам обшукав його кишені. Не знайшовши нічого, крім грудочки цукру й крихт із мигдалевого тістечка, черговий кровожерливо засопів на Буратіно:

— Ти скоїв три злочини, негіднику: ти — безпритульний, безпаспортний і безробітний. Одвести його за місто і втопити у ставку!

Нишпорки відповіли:

— Гав!

Буратіно намагався розповісти про тата Карло, про свої пригоди. Все марно! Нишпорки схопили його, галопом потягли за місто і з мосту кинули в глибокий брудний ставок, повний жаб, п’явок та личинок водяного жука.

Буратіно бебехнувся у воду — і зелена ряска зімкнулася над ним.

Буратіно знайомиться з мешканцями ставка, дізнається про зникнення чотирьох золотих монет й одержує від черепахи Тортіли золотий ключик

Не треба забувати, що Буратіно був дерев’яний і тому не міг потонути. Все ж таки він так перелякався, що довго лежав на воді, геть обліплений зеленою ряскою.

Навколо нього зібралися мешканці ставка: всім відомі своєю дурістю чорні пузаті пуголовки, водяні жуки, у яких задні лапи схожі на весла, п’явки, личинки, які їли все, що попадалось, навіть самих себе, і, нарешті, всілякі дрібні інфузорії.

Пуголовки лоскотали його шорсткими губами і з задоволенням смоктали китичку на ковпаку. П’явки заповзали в кишеню курточки. Якийсь водяний жук кілька разів вилазив на його ніс, що високо стирчав із води, і звідти кидався у воду — ластівкою. Дрібні інфузорії, звиваючись і поквапно тремтячи волосинками, що заміняли їм руки й ноги, намагалися ухопити щось їстівне, але самі потрапляли до рота личинок водяного жука.

Буратіно це нарешті набридло, він заляпотів п’ятами по воді:

— Ідіть геть! Я вам не здохла кішка!

Мешканці кинулися хто куди.

Він перевернувся на живіт і поплив.

На круглому листі водяних лілей проти місяця сиділи ротаті жаби і виряченими очима дивилися на Буратіно.

— Якась каракатиця пливе, — крякнула одна.

— Ніс як у лелеки, — крякнула друга.

— Це морська жаба, — крякнула третя.

Буратіно, щоб перепочити, видерся на великий лист водяної лілеї. Сів на ньому, міцно обхопивши колінця, і сказав, цокаючи зубами:

— Всі хлопчики й дівчатка напилися молока, сплять у теплих ліжечках, тільки я один сиджу на мокрому листі… Дайте чогось поїсти, жабки.

Жаби, як відомо, дуже холоднокровні. Але надаремно думати, що в них немає серця. Коли Буратіно, дрібно цокаючи зубами, почав розповідати про свої нещасливі пригоди, жаби одна по одній підстрибнули й пірнули на дно ставка. Вони принесли звідтіля дохлого жука, крильце бабки, шматочок баговиння, зернятко рачачої ікри і кілька гнилих корінців. Поклавши все це їстиво перед Буратіно, жаби знову скочили на листя водяних лілей і сиділи, мов кам’яні, підвівши великороті голови з виряченими очима. Буратіно понюхав, покуштував жаб’яче частування.

— Мене занудило, — сказав він, — яка гидота!

Тоді жаби знову — всі враз