Олексій Миколайович Толстой - Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

за руку і повела в дім — займатися його вихованням.

А веселий пудель Артемон гасав по траві й гавкав; пташки, ніскільки не боячись його, голосно щебетали; вітерець весело літав над деревами.

— Зніміть ваше лахміття, вам дадуть пристойну куртку і штанці, — сказала дівчинка.

Четверо кравців — майстер-одинак, похмурий рак Шепталло, сірий Дятел з чубчиком, великий жук Рогач і миша Лізетта — заходилися шити із старих суконь дівчинки гарний хлопчачий костюм.

Шепталло кроїв, Дятел дзьобом проштрикав дірки й шив, Рогач задніми ногами сукав нитки, Лізетта їх перегризала.

Буратіно було соромно надягати дівчачі обноски, але довелось усе ж таки перевдягтися. Сопучи носом, він сховав у кишеню нової куртки чотири золоті монети.

— Тепер сідайте, покладіть руки перед собою. Не горбтеся, — сказала дівчинка й узяла шматочок крейди. — Ми займемось арифметикою… У вас у кишені два яблука…

Буратіно хитро підморгнув:

— Брешете, нема жодного…

— Я кажу, — терпляче повторила дівчинка, — уявімо, що у вас у кишені два яблука. Хтось узяв у вас одне яблуко. Скільки у вас залишилось яблук?

— Два.

— Подумайте гарненько.

Буратіно скривився — так здорово подумав.

— Два…

— Чому?

— Я ж не віддам Хтосю яблуко, хоч би як він бився!

— У вас немає аніяких здібностей до математики, — засмучено сказала дівчинка. — Візьмемось до диктанту.

Вона підвела до стелі гарненькі очі.

— Пишіть: «А роза упала на лапу Азора». Написали? Тепер прочитайте це чарівне речення з кінця.

Нам уже відомо, що Буратіно ніколи навіть не бачив пера й каламаря.

Дівчинка сказала: «Пишіть», — і він одразу ж встромив у каламар свого носа й страшенно перелякався, коли з носа на папір упала чорнильна пляма.

Дівчинка сплеснула руками, в неї навіть бризнули сльози.

— Ви гидкий шибеник, вас треба покарати!

Вона висунулась у вікно.

— Артемоне, відведи Буратіно до темної хижки!

Шляхетний Артемон з’явився у дверях, показуючи білі зуби. Схопив Буратіно за курточку і, задкуючи, потяг до хижки, де по кутках у павутинні висіли великі павуки.

Зачинив його там, погарчав, щоб добре налякати, і знову помчав ганятися за пташками.

Дівчинка впала на лялькове мережчате ліжко й заридала: адже їй довелося так жорстоко повестися з дерев’яним хлопчиком. Та коли вже взялася виховувати, справу треба довести до кінця.

Буратіно буркотів у темній хижці:

— Ну й дурне дівчисько… Знайшлася вихователька, подумаєш… В самої порцелянова голова, тулуб, ватою напханий…

У хижці пролунав тоненький звук, ніби хтось скреготів дрібними зубами:

— Послухай, послухай…

Буратіно підвів забруднений чорнилом ніс і в темряві розгледів кажана, що висів під стелею головою донизу.

— Чого тобі?

— Дочекайся ночі, Буратіно.

— Тихше, тихше, — шурхотіли павуки по кутках, — не гойдайте наші тенета, не відлякуйте наших мушок…

Буратіно сів на розбитий горщик, підпер щоку. Він бував і не в такій біді, але його обурювала несправедливість.

— Хіба ж так виховують дітей? Це ж мука, а не виховання. Так не сиди та отак не їж. Дитина, може, ще й букваря не опанувала, а вона зразу за каламар хапається. А пес, либонь, ганяє за пташками, — йому байдуже!

Кажан ізнову пискнув:

— Дочекайся ночі, Буратіно, я поведу тебе до Країни Дурнів, там на тебе чекають друзі — кіт і лисиця, щастя й розваги. Жди ночі.

Буратіно потрапляє до Країни Дурнів

Дівчинка з блакитним волоссям підійшла до дверей хижки:

— Буратіно, друже мій, ви шкодуєте, що так вийшло?

Буратіно був дуже сердитий, до того ж і на думці в нього було зовсім інше.

— Чого б це я став шкодувати?! Не діждетесь.

— Тоді вам доведеться просидіти тут до ранку.

Дівчинка гірко зітхнула й пішла геть.

Настала ніч. Сова зареготала на горищі. Жаба виповзла із погрібця, щоб ляпати черевом по калюжах, у яких виблискував місяць.

Дівчинка лягла спати у мережчате ліжко і довго з прикрістю схлипувала засинаючи.

Артемон, устромивши носа під хвіст, спав поблизу дверей її спальні.

У будиночку годинник з маятником вибив північ.

Кажан зірвався зі стелі.

— Пора, Буратіно, тікай! — пискнув над вухом. — У кутку хижки є щурячий хід у погрібець… Чекаю тебе на галявині.

Він вилетів у слухове вікно.

Буратіно кинувся в куток хижки, плутаючись у павутинних тенетах. Навздогін йому злісно сичали павуки.

Він поліз щурячим ходом у погрібець. Хід ставав дедалі вужчий. Буратіно ледве просувався під землею… І раптом дав сторчака — полетів просто у погрібець. Там він мало не втрапив у пастку на щурів, наступив на хвіст вужеві, який тільки-но напився молока з глечика в їдальні, і котячим лазом вихопився на галявину.

Над блакитними квітами тихо літав кажан.

— За мною, Буратіно, до Країни Дурнів!

У кажанів нема хвоста, а тому кажан літає не прямо, як птах, а вгору й униз — на перетинчастих крилах, вгору й униз, схожий на чортика. Рот у нього завжди роззявлений, щоб, не марнуючи часу, по дорозі ловити, кусати, живцем ковтати комарів та нічних метеликів. Буратіно біг за ним аж по шию в траві; мокра кашка шмагала його по обличчю.

Раптом кажан високо шугнув до круглого місяця і звідти крикнув комусь:

— Привів!

Буратіно відразу ж сторчголов полетів униз із стрімкого урвища. Котився, котився та й гепнувся в лопухи.

Подряпаний, повен рот піску, з виряченими очима, сів.

— Ух, ти!

Перед ним стояли кіт Базіліо та лисиця Аліса.

— Хоробренький, відважненький Буратіно, мабуть, упав з місяця, — сказала лисиця.

— Дивно, як він живий зостався, — похмуро сказав кіт.

Буратіно зрадів, побачивши давніх знайомих, хоч йому й здалося підозрілим, що в кота перев’язана ганчіркою права лапа, а в лисиці весь хвіст забрьоханий багнюкою.

— Лихо не без добра, — сказала лисиця, — зате ти потрапив до Країни Дурнів…

І вона вказала лапою на зруйнований міст через пересохлий ручай.

По той бік ручаю серед куп сміття було видно напіврозвалені будиночки, зачучверілі дерева з обламаним гіллям і дзвіниці, що похилилися в різні боки.

— В цьому місті продаються славнозвісні куртки на заячому хутрі для тата Карло, — облизуючись, співала лисиця, — абетки з розфарбованими малюнками… Ах, а які продаються солодкі пиріжки і льодяникові півники на паличках! Ти ж не загубив ще свої грошики, гарненький Буратіно?

Лисиця Аліса допомогла йому підвестися. Послинивши лапу, почистила йому курточку й повела зруйнованим мостом.

Кіт Базіліо похмуро шкандибав позаду.

Було вже за північ, але в Місті Дурнів ніхто не спав. Кривою, брудною вулицею блукали виснажені собаки в реп’яхах, позіхаючи від голоду:

— Ех-хе-хе…

Кози з обдертою вовною на боках