Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

тисячу разів старший за неї; товаришує собі з Нен, Ді та Фейт, а на неї, Ріллу, дивиться хіба як на дитя, котре можна деколи піддражнити. До того ж, Рілла зневажала Етель Різ, а Етель ненавиділа її, відколи Волтер переміг Дена в шкільній бійці. Та чи годиться вважати, буцім Кен не зверне на неї уваги лише тому, що вона живе в Глені? А щодо Мері Ванс — вона стає запеклою пліткаркою й думає тільки про те, хто кого проводжає додому!

На березі гавані, біля Дому Мрії, розташувався маленький пірс, до якого нині були припнуті два човни. На веслах одного сидів Джем Блайт, а другого — Джо Мілгрейв, який знав про човни геть усе й дуже хотів показати це Міранді Прайор. Хлопці навзаводи рушили вздовж затоки й Джо привів свій човен першим. Інші човни надходили з Гарбор-Геда й західного берега затоки. Там і тут лунав сміх. Великий білий маяк Чотирьох Вітрів купався у світлі, а на вершечку його, обертаючись, несла свою варту невтомна зоря. Сім’я із Шарлоттауна, що літувала на маяку — родичі нинішнього доглядача — улаштувала вечірку, на яку запросила всю молодь із Чотирьох Вітрів, Гарбор-Геда та Глена Святої Марії. Щойно Джемів човен минув поворот, який вів просто до маяка, Рілла, сховавшись за спиною панни Олівер, хапливо скинула черевики й узула сріблясті туфельки. Вона одразу помітила, що на скелястих сходах, освітлених китайськими ліхтариками, юрмляться хлопці, і постановила собі нізащо не йти туди в грубих черевиках, які мати змусила її взути в дорогу. Туфельки виявилися затісні, але ніхто й не здогадався про це, коли Рілла, усміхнена, ступила на сходинку. Лагідні темні очі її запитливо мерехтіли, круглі кремові щічки дедалі сильніше бралися рум’янцем. Щойно вона увійшла в передпокій, один із хлопців з потойбіч затоки вже запросив її до танцю, а наступної миті вони опинилися в павільйоні, зведенім попід лапатими ялинами для вечірки. То було дуже гарне місце, так само щедро прикрашене ліхтариками. Десь позаду лежало море, що яскріло й мерехтіло у світлі вогнів маяка; ліворуч — піщана гряда, залита місячним сяйвом, праворуч — скелястий берег із темно-фіолетовими тінями й кришталево чистими бухтами. Рілла та її партнер линули в танці поміж гостей. Дівчина захоплено зітхнула. О, яку чарівливу музику видобуває зі скрипки Нед Берр — немовби звуки потойбічних сопілок із давньої казки, що змушують усіх присутніх до мимовільного танцю! Який прохолодний і свіжий дме вітерець із-над гавані, яким білим і дивовижним здається все в сяєві місяця! Оце і є життя — прекрасне, чарівне! Рілла відчула, наче ноги й душа її мають крила.

Розділ 4

Чути музику Дударя

Найперша Ріллина вечірка була справдешнім її тріумфом — принаймні так здавалося попервах. Вона мала стількох кавалерів, що мусила ділити кожен тур між кількома хлопцями. Її сріблясті туфельки мовби пурхали в танці самі, і хоч вони й далі тиснули їй у пальці й люто стирали шкіру на п’ятах, Рілла впивалася власним щастям. Лиш Етель Різ змусила її зо кілька хвилин побиватися, таємничо кивнувши їй при виході з павільйону й із глузливою усмішкою, властивою всім у їхній родині, пошепки повідомивши про діру на Ріллиній сукні та пляму на зборці. Згорьована Рілла кинулася до кімнати, яка того вечора правила за дамський гардероб, і виявила, що «пляма» — то лише крихітний слід від трави, та й «діра» на місці одного з віддертих гачків ледь помітна. Ірен Говард пришила гачок на місце й зробила Ріллі кілька солодкаво-поблажливих компліментів. Таке заступницьке ставлення дуже тішило Ріллу. Ірен була дев’ятнадцятиліткою з Верхнього Глена, яка любила крутитися в товаристві молодших дівчат — на жовчну думку деяких приятельок, для того, щоби за відсутності суперниць розігрувати роль королеви. Утім, Рілла вважала Ірен чудовою, ба навіть любила її за покровительську манеру спілкування. Ірен була вродлива й елегантна, мала божественний голос і кожну зиму проводила в Шарлоттауні, де брала уроки музики. У Монреалі мешкала її тітка, що справляла їй найвишуканіші сукні; а ще подейкували, буцім Ірен пережила нещасливе кохання. І, хоч ніхто не знав достеменно, у чім була річ, сама таємниця вабила й чарувала. Отож компліменти Ірен стали вінцем несказанного щастя для Рілли. Дівчина весело метнулася назад до павільйону і, на мить спинившись біля дверей у світлі ліхтариків, оглянула пари, що линули в танці. Аж ось між тлуму танцюристів вона на мить уздріла Кеннета Форда, що стояв у протилежнім кутку павільйону.

Серце Рілли завмерло — чи то пак, якщо це фізіологічно неможливо, їй здалося, що воно завмерло. То він таки приїхав, він тут! Вона вже постановила собі вважати, що він не приїде — хоча це, звісно, не мало жодного значення. Чи помітить він її? Чи зверне увагу на неї? Звісно, він не запросить її до танцю… годі й надіятися на таке. Вона для нього — лиш дитина; щойно три тижні тому, гостюючи в Інглсайді, він кликав її «Стоніжкою». Тоді вона, розлючена, ридала у своїй кімнаті. Але тепер її серце завмерло, коли вона вздріла, як він прямує до неї. Невже таки справді до неї… невже… до неї… о, так! Він шукав її… він підійшов до неї… він дивився на неї новим, геть незнаним їй поглядом темно-сірих очей. О, це було майже нестерпно прекрасно… а довкола все тривало, як і раніше — танцюристи кружляли під музику, хлопці, котрі не знайшли собі партнерок, вешталися павільйоном, закохані пари сиділи на скелях… ніхто й не бачив, яка важлива подія сталася щойно у світі.

Кеннет, високий, дуже вродливий юнак, вирізнявся вдавано недбалими манерами й рухами, на тлі яких решта хлопців здавалися скутими та незграбними. Подейкували, що він дивовижно розумний, а життя у великому місті й навчання в престижному університеті витворювали довкола нього певний романтичний ореол. До того ж, його вважали спокусником, хоча, напевно, цьому сприяв його ледь сміхотливий оксамитовий голос, якого жодна дівчина не могла чути без серцебиття, і небезпечна манера слухати співрозмовницю так, мовби вона казала саме те, чого він одвіку чекав і сподівався почути.

— Це Рілла-моя-Рілла? — тихо запитав Кеннет.

— Жвішно, — мовила Рілла, і враз їй запраглося скочити в море зі скель чи ще якось покинути цей немилосердний світ.

У дитинстві Рілла шепелявила, та згодом переросла цю ваду. Лиш деколи, за сильного потрясіння чи хвилювання, язик її відмовлявся слухатися. Досі цього не ставалося вже понад рік, і тепер, коли їй так хотілося мати