Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

дорослий, статечний і мудрий вигляд, вона раптом зашепелявила, як дитя! О, це було так принизливо… на очі Ріллі набігли сльози… і ще мить, і вона розплачеться… хай би Кеннет ішов і не повертався. Вечірка була зіпсована, а Рілла — повергнута в прах.

А він же сказав «Рілла-моя-Рілла» — не «Стоніжка», «мала» чи «ляля», як озивався був раніше, коли взагалі помічав її! Та й вона не образилася, що Кеннет ужив лагідне Волтерове наймення: воно звучало так гарно, промовлене його тихим пестливим тоном із ледь помітним наголосом на слові «моя». Усе було б чудово, якби вона не повелася, як справжня дурепа. Рілла не наважувалася підвести очі, щоб не зустрітися із його насмішкуватим поглядом. Отож вона дивилася долу; її довжелезні темні вії й кремово-білі повіки були такі звабливі й чарівні, аж Кеннет подумав, що саме Рілла, напевне, буде найвродливішою із трьох інглсайдських дівчат. Хай би вона підвела очі… він так хотів перехопити цей соромливий, запитливий погляд. Вона, безсумнівно, була найгарнішою на цій вечірці.

Що він каже? Рілла не йняла віри власним вухам.

— Потанцюймо?

— Звісно, — мовила Рілла, палко бажаючи не зашепелявити, аж відповідь замалим не шмагонула сердешного Кеннета. Рілла знов зажурилася. Це «звісно» пролунало так стрімко й безапеляційно, начеб вона просто кидалася на нього! Що він тепер подумає? Ох, ну чому такі жахіття стаються саме тоді, коли дівчина хоче мати якнайпривабливіший вигляд?

Кеннет повів її у коло танцюристів.

— Мабуть, однісінький танець моя скалічена нога ще подужає, — мовив він.

— Вона досі болить? — запитала Рілла. Ох, навіщо було це казати? Адже вона знала, що Кеннетові до смерті набридли розмови про зламану ногу. Рілла сама чула, як він казав Ді, буцім готовий носити на шиї табличку, де кожен читатиме, що він одужує й усе таке. Аж ось і вона ставить йому осоружне запитання!

Кеннет справді втомився від нескінченних розмов про свою хвору ногу. Утім, нечасто питання ці лунали з таких гарних вуст із чарівною ямкою над верхньою губою, немовби створеною для цілунків. Можливо, тому він терпляче сказав, що нога йому болить дедалі менше й майже не дошкуляє, коли не ходити забагато.

— Лікарі запевняють, що невдовзі вона буде зовсім здорова, але, на жаль, цього року я вже не пограю у футбола.

Вони танцювали, і Рілла знала, що їй заздрить кожнісінька дівчина в цім павільйоні. Опісля танцю вони зійшли до моря скелястими сходами. Кеннет знайшов плоскодонку й повіз її вздовж залитої місячним сяйвом затоки до піщаної гряди. Там вони гуляли, доки йому знов заболіла нога, а тоді всілися на піску. Він розмовляв із нею так, як досі розмовляв лише з Нен і Ді. Рілла, охоплена геть незбагненним зніяковінням, насилу видушувала із себе слова й боялася, що Кеннет напевне вважає її страхітливо дурною, та попри це, усе було чудово: місячна ніч і мерехтливе море, малесенькі хвильки, що з ніжним шурхотом лягали на пісок, свіжий пустотливий вітерець, який виспівував поміж трав на гребенях дюн, тиха й лагідна музика із протилежного берега.

— «Русалки тішаться під місячний наспів», — тихенько промовив Кеннет, цитуючи один із Волтерових віршів.

Він і вона удвох — тут, посеред цієї розкішної ночі, де все тішить погляд і слух! Ох, якби лиш туфлі так не муляли, і якби лиш вона могла промовляти розумні речі, як панна Олівер… ні, хай би їй просто вдалося погомоніти з Кеном так само, як з іншими хлопцями! Проте нині Рілла не знаходила слів — тільки слухала й проказувала якісь незначущі дурниці у відповідь. Але, можливо, її замріяні очі, ямочка над губою й витончена шийка були достатньо красномовні. Принаймні Кеннет не виявляв бажання вернутися; отож, коли вони таки припливли на маяк, гості уже вечеряли. Кеннет знайшов їй місце в кухні біля вікна, а сам сидів поруч на підвіконні, доки вона їла морозиво й торт. Рілла роззиралася довкруж і думала, яка чудова вдалася ця найперша вечірка. Вона ніколи її не забуде. Маяк бринів сміхом і жартами; там і тут ясніли прегарні очі юнаків та дівчат. Із павільйону чулися звуки скрипки й ритмічні кроки танцюристів.

Аж раптом між хлопців, які з’юрмилися коло дверей, знявся неспокій. Хтось пробився крізь натовп і закляк на порозі, сердито роззираючись довкола. То був Джек Еліот із протилежного боку затоки — студент медичного факультету університету Мак-Гілла, мовчазний і нетовариський хлопчина. Його запросили на вечірку разом з усіма, проте ніхто не сподівався, що він приїде: того дня Джек мусив рушити в справах до Шарлоттауна й повернутися пізно ввечері. Та ось він, стоїть і тримає в руці газету.

Гертруда Олівер поглянула на нього зі свого кутка й хтозна-чому знову здригнулася. Вона й собі тішилася вечірці, бо ж несподівано зустріла серед гостей свого шарлоттаунського знайомого. Той, не маючи друзів у Чотирьох Вітрах і будучи значно старшим за більшість присутніх, зрадів розмові з освіченою дівчиною, здатною обговорювати події на міжнародній арені з достоту чоловічою логікою та завзяттям. Отак, за приємною бесідою, панна Олівер майже забула про нинішні гризоти. Тепер її знову посіло тривожне передчуття. Які новини приніс Джек Еліот? На думку їй спали рядки зі старої поеми: «Вночі бучні лунають звуки балу… та що це? Подзвін, вісник небуття»[9]. Чому вона згадала ці слова? Чому мовчить Джек Еліот — якщо він має що повідомити? Чому стоїть, набурмосено позираючи довкруги?

— Запитайте його… запитайте, — палко звернулася вона до Аллана Дейлі. Проте хтось випередив її. На маяку вмить запала жахлива тиша. У павільйоні скрипаль зупинився, щоб перепочити, отож і там було тихо. Здалеку линув тихий стогін моря — свідчення шторму, що вже надходив з Атлантики. Із-над скель прилетів дівочий уривчастий сміх і розтанув, немовби злякавшись раптової мовчазної напруги.

— Англія оголосила війну Німеччині, — поволі прорік Джек Еліот. — Телеграма з новинами надійшла щойно перед моїм від’їздом із Шарлоттауна.

— Спаси нас, Господи, — видихнула Гертруда. — Мій сон… мій сон! Ось вона, перша хвиля!

Вона поглянула у вічі Аллану Дейлі й кволо всміхнулася.

— Це Армагеддон? — запитала вона.

— Боюся, що так, — серйозно відповів він.

Довкола них знявся хор вигуків, сповнених доволі байдужого зацікавлення й подиву. Майже ніхто не збагнув суті повідомлення, і всього кілька людей розуміли, що воно якось стосується їх самих. Невдовзі пари знову полинули в танці й довкола розлігся веселий гомін. Гертруда та Аллан Дейлі тихо й схвильовано обговорювали новину. Волтер Блайт зблід і вийшов з кімнати. Надворі він перестрів Джема, що